Любомир Гузар – незрячий, що бачив світло у темряві

отець Стефан БатрухПОДІЇ№24, 2017-06-11

Блаженнійший Любомир Гузар єднав діаспору з Україною. Єднав Галичину з центрально-східною частиною держави, переносячи осідок глави Української греко-католицької церкви (УГКЦ) зі Львова до Києва. Єднав церкви і релігії в Україні мудрою присутністю у Всеукраїнській Раді Церков та релігійних організацій. Єднав українців з поляками, коли першим публічно виступив з заявою від імені УГКЦ, перепрошуючи за терпіння, спричинені під час ІІ Світової війни.

Автор фото – Богдан Тхір
Автор фото – Богдан Тхір

Любомир Гузар народився 26 лютого 1933 р. у Львові, де закінчив народну школу та перший клас гімназії. Сім’я 1944 р., щоб уникнути репресій з боку радянської влади, була вимушена переїхати до Зальцбурґа в Австрії, а 1949 р. вся родина опинилася в Детройті у Сполучених Штатах Америки. Філософію вивчав у Колегії святого Василія, а богословські студії відбув у Вашинґтонському католицькому університеті. 30 березня 1958 р. владика Амврозій Сенишин висвятив Любомира Гузара на священика для Стемфордської єпархії. У 1958–1959 рр. він працював учителем і префектом у духовній семінарії святого Василія, а також душпастирював на «Союзівці» в Кергонксоні та виховній оселі Спілки української молоді Америки в Елленвілі. Два роки після смерті батька Любомир Гузар переходить до парафії Пресвятої Трійці в Кергонксоні та продовжує навчання у Фордгамському університеті Нью-Йорка, де отримує ступінь маґістра. Переїжджає 1969 р. до Риму для продовження богословських студій у Папському університеті, які завершив докторською працею з богослов’я на основі дисертації «Андрей Шептицький, митрополит Галицький (1901–1944), провісник екуменізму». У своїй докторській дисертації, написаній англійською мовою, отець Любомир аналізує пастирську діяльність митрополита Андрея Шептицького, його екуменічне й унійне вчення, а також відновлення єдності між християнами та роль у цьому західних і східних католиків. Пробує також пояснити, що вплинуло на рішення митрополита обрати для служіння Церкву східного обряду, пише про середовище, у якому виростав, та про значення видатних людей, з якими спілкувався. Саме Андрей Шептицький мав найбільший вплив на богословське мислення Любомира Гузара.
Відразу після навчання він вступив до монастиря Святого Теодора, відвідував Папський місійний університет «Урбаніана» в Римі та читав лекції з еклезйології. Продовжуючи справу митрополита Андрея Шептицького у відродженні студитського монашества, кардинал Йосиф Сліпий доручив Любомирові Гузару провід монастиря, поставивши ігуменом, а 2 квітня 1977 р. в монастирській церкві висвятив на єпископа, використавши свої патріарші повноваження, не питаючи згоди на хіротонію Римського Архиєрея. Владика Гузар, будучи 20 років єпископом, не міг офіційно діяти як ієрарх. Рік після свячень він був назначений архимандритом монахів Студійського уставу за межами України. У 1984–1991 рр. виконував обов’язки протосинкела Львівської архиєпархії в Римі.
Після виходу з підпілля Греко-католицької церкви 1993 р. разом зі всією монашою спільнотою з Гроттаферрата перебирається в Україну. У листопаді 1996 р. Владика Любомир стає Єпископом-помічником Блаженнійшого Мирослава Любачівського, а після його смерті 26 січня 2001 р. на Надзвичайному синоді єпископів його обирають Главою УГКЦ. Місяць пізніше отримує титул Кардинала Католицької церкви з доручення Папи Івана-Павла ІІ, який у червні 2001 р. відвідує Україну. у серпні 2005 р. Гузар проголошує перенесення осідку Глави УГКЦ зі Львова до Києва. Шість років пізніше через поважний вік та поганий стан стан здоров’я повідомляє про своє зречення з престолу Глави Греко-католицької церкви і починає активно займатися громадською діяльністю, зокрема бере участь у праці Ініціативної групи «Першого грудня».
Упокоївся на 85-му році життя 31 травня 2017 р. у своїй резиденції в Княжичах біля Києва.
Блаженнійший Любомир творив живий зв’язок між Церквою до ІІ Світової війни та сучасністю. Молодий юнак Любомир разом з батьками виїжджає з України, щоб повернути після півстоліття й очолити вільну Українську греко-католицьку церкву, надаючи їй всеукраїнський та загальносвітовий формат. Саме він відважився на непростий крок: перенесення Патріаршого престолу Церкви зі Львова до Києва, усвідомлюючи, який це може викликати спротив у радикальних антицерковних колах.
Попри все, прийняв це переломне рішення, і УГКЦ повернулася туди, звідки її в середині ХІХ ст. насильно вигнала диктаторська влада царської імперії. Блаженнійший Гузар після зречення з престолу Глави Церкви став ще вагомішим голосом сумління українського суспільства, говорив відверто про зловживання влади і суспільні негаразди та показував шляхи виходу з такого положення. Йому вдалось налагодити добрі відносини між православними і греко-католиками, його глибока віра та лагідне й м’яке ставлення до всіх дуже сприяли співпраці. Він заклав підвалини під новітню суспільну й соціальну активність Греко-католицької церкви та показав на власному прикладі, як можна на практиці бути скромним і матеріально невибагливим, займаючи найвищу церковну посаду. Блаженнійший Любомир послідовно та впевнено йшов до примирення між українцями і поляками. Як один з перших найвищих українських ієрархів просив пробачення в поляків за спричинені під час війни терпіння, а також рішуче закликав до посилення співпраці. За свого життя Любомир Гузар був громадянином чотирьох держав: Речі Посполитої, Сполучених Штатів Америки, Ватикану та України. Мандруючи по всіх континентах світу, постійно повертався на самоту до молитовного сопричастя з Богом у своїй монашій келії.

Поділитися:

Категорії : Головна, Події

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*