Листопадовий чин над Сяном. Назрівання

Юрій ГаврилюкІСТОРІЯ№44, 2015-11-01

Коли о. Михайло Вербицький 1863 р. писав мелодію до вірша Павла Чубинського про невмирущість України і козацького духу, в цьому тексті не було згадки про срібну річку, що пливе через його малу батьківщину. Слова-заклик «Станем, браття, в бій кривавий від Сяну…» з’явилися пізніше. А вже восени 1914 р. вихідці з Надсяння в леґіоні Українських січових стрільців справді стали в бій, який продовжувався й тоді, коли гуркіт великої війни відкотився вже далеко й практично ущух. Відновився він 1 листопада 1918 р., а слова та імена, які розповідають про учасників тодішньої української революції, знайдемо в Перемишлі та інших місцевостях на берегах Сяну. Залишилося ще трохи документів і споминів, отже є про що розповідати…

Книгою, з якої можна читати українську історію, є Головний цвинтар у Перемишлі, на якому знайдемо також могили членів Української Національної Ради. Пам’ятник одному з них, Іванові Жовніру, поєднує Шевченків заклик «Борітеся – поборете» з Франковою метафорою трудівника – Каменярем. На жаль, автор цього мистецького надгробка не відомий. Фото автора статті
Книгою, з якої можна читати українську історію, є Головний цвинтар у Перемишлі, на якому знайдемо також могили членів Української Національної Ради. Пам’ятник одному з них, Іванові Жовніру, поєднує Шевченків заклик «Борітеся – поборете» з Франковою метафорою трудівника – Каменярем. На жаль, автор цього мистецького надгробка не відомий. Фото автора статті

Основною ідеєю української політичної еліти Галичини, яка почала формуватися під час Весни народів 1848 р., було поділення цього «Королівства Галичини і Володимирії» за етнічним принципом. Формально порозуміння в цьому питанні досягнуто 9 лютого 1918 р., коли в Бересті була підписана мирна угода між Українською Народною Республікою та Центральними державами. Делеґація Австро-Угорщини, очолювана міністром закордонних справ, у таємному протоколі зобов’язалася утворити зі Східної Галичини і Буковини автономний коронний край. Однак державне керівництво у Відні внаслідок польських протестів не подало трактату на ратифікування парламентом, а також не підготувало законопроекту у справі виокремлення Галичини і Буковини, що мало зробити до 20 липня 1918 р. Українська справа як у її міжнародному, так і внутрішньому вимірі не була, однак, єдиною проблемою наддунайської монархії, адже ослаблена довгою війною держава, склеєна з заселених багатьма націями земель, які протягом кількох сторіч удалося прибрати до своїх рук Габсбурґам, влітку і восени опинилася в передсмертній політичній кризі. Спробою рятувати цей пережиток доби феодалізму був маніфест «До моїх вірних австрійських народів» (16.Х.1918 р.), котрим імператор Карл І проголошував, що негайно мусить розпочатися перебудова Австрії у федерацію (Bundesstaat), «в якій кожне плем’я в країні, яку заселяє, створить свій власний державний організм». Для здійснення цієї перебудови він закликав організовувати Національні ради, які мали б вирішувати справи стосунків з іншими «австрійськими народами» та монархом.

Українська Національна Рада
Маніфест Габсбурґської держави не врятував, але для галицьких політиків, які шанували легітимність, став юридичною основою до утворення 18–19 жовтня у Львові Української Національної Ради, яка, «стоячи на становищі самовизначення народів», проголосила, що українська національна територія Австро-Угорщини «конституюється оцим як Українська держава». В її межах мала опинитися «східна Галичина з граничною лінією Сяну і влученням Лемківщини, північно-західна Буковина з містами Чернівці, Строжинець і Серет та українська полоса північно-східної Угорщини», які «творять одноцілу українську територію». Більшість членів Української Національної Ради розраховувала на те, що віденський уряд, який мав у Львові свого генерал-губернатора і військові формування, погодиться мирним шляхом передати владу українцям. Тому до рішучих дій Рада вдалася щойно після двох тижнів безуспішних переговорів, коли з’явилася загроза, що свій вплив на Східну Галичину поширить польська Ліквідаційна комісія, яка була створена 28 жовтня у Кракові, а три дні пізніше перейняла там уже владу. Доїхала вона, однак, лише до Перемишля, адже вранці 1 листопада 1918 р. львів’яни побачили «українізованих» солдатів з колишніх автрійських полків та жовто-блакитний прапор на вежі ратуші, який повісив 19-річний «усус», вістун Степан Паньківський, онук пароха в Ришковій Волі коло Ярослава. Але це не єдина «надсянська цікавинка», бо виявляється, що Листопадовий чин міг бути Жовтневим та початися саме над Сяном – у Перемишлі. Трохи навіть почався…
Виявляється, що не всі, як, наприклад, майбутній «диктатор» Євген Петрушевич, висиджували в урядових антикамерах (приміщення перед аудієнц-залом – ред.), чекаючи, аж австрійська влада віддасть їм ключі до будинку намісництва, та вірили, що відбудеться це без будь-яких проблем на місцях. Як писав один з головних учасників подій, Кость Левицький, ініційовані керівництвом Української національно-демократичної партії наради про організування адміністрації і війська, що мали зайняти Східну Галичину, почалися у Львові в серпні 1918 р.: «Сходини були строго довірочні… На ці наради запрошувано кожним разом по кілька організаторів з повітових комітетів, щоб зокрема кожного з них докладно поінформувати: хто і що має робити та кого має приєднати до тайної змови щодо перейму влади в означеному дні».
Безсумнівно, що на цих нарадах були й представники Перемищини, адже й тут основною політичною силою була тоді УНДП. Належали до неї і два посли, вибрані напередодні війни, перемиські адвокати Володимир Загайкевич (до Віденського парламенту – Райхсату) і Теофіль Кормош (до Крайового сойму у Львові), який був також «повітовим організатором», тобто очолював місцевий Народний комітет УНДП. За його словами, «під кінець війни 1918 р. було в Перемиськім повіті зорганізоване лише одно національно-демократичне сторонництво. Майже всюди по селах були повибирані громадські організатори, а в Перемишлі стояв на чолі організації і робив свою роботу, переважно економічну, народний комітет. Серед 1918 р. віджило міщанське товариство Читальня „Просвіти” – через громадне приступлення до нього робітників і залізничників. Се товариство дало під проводом тов. Івана Жовніра і Крутія почин до утворення української організації міста Перемишля під проводом д-ра Володимира Загайкевича. Організація ся обнімала українську інтелігенцію, міщанство і робітництво Перемишля».

Велелюдне віче
Жовнір і Крутій були активістами Української соціал-демократичної партії, отже, була це організація понадпартійна. Такий самий характер мала й перемиська Українська Національна Рада, утворена як місцева ланка центральної УНР (заснованої 18–19 жовтня 1918 р. у Львові), до якої увійшли також представники селянства Перемищини. Разом нараховувала вона 13 осіб, головою став Т. Кормош. Членами центральної Української Національної Ради, що згодом стала вищим законодавчим органом Західно-Української Народної Республіки, були з цього ґрона 4 особи: посли Т. Кормош і В. Загайкевич, представник Перемиського повіту Михайло Демчук та представник Перемишля, директор української гімназії Андрій Алиськевич. Перемиський єпископ Йосафат Коциловський увійшов до неї як соймовий віриліст (депутат крайових парламентів Австрії, який входив до органу за посадою. Можна ще згадати, що 24 лютого 1918 р. в Перемишлі було організоване велеюдне віче на Ринку для підтримки Берестейського миру.
Як бачимо, з політичного боку було все гаразд, адже на цьому полі перемиський провід мав багаторічний досвід діяльності. Гірше виглядала справа зі збройним крилом, адже, як згадував сотник Теодор Гоза, щойно в перших днях жовтня 1918 р. «гурток українців-страшин з австрійської армії, що перебували під цю пору в Перемишлі, на своїх довірочних (секретних – Ю.Г.) сходинах став застановлятися, як нам бути в разі розпаду Австрії». Конспіратори почали налагоджувати зв’язок зі старшинами в інших гарнізонах, зокрема у Львові, та старалися втягнути до організації якнайбільше старшин, підстаршин і стрільців перемиського гарнізону, однак ці заходи, на думку Т. Гози, були спізнені принаймні на два місяці. Але тут особливо ганити перемишлян немає причини, адже щойно у вересні 1918 р. постав таємний Центральний військовий комітет у Львові, який взявся організовувати мережі в терені у формі Окружних команд у середині жовтня (у західній смузі, крім Перемишля, вони мали бути утворені в Раві-Руській, Самборі і Стрию).

Забракло війська
Саме тому у вирішальний момент забракло української військової структури, яка зуміла б зберегти свою організованість і дисципліну тоді, коли частини австро-угорської армії з гарнізону Перемиської фортеці почали розбігатися, та була б спроможна успішно нейтралізувати дії польської «конкуренції», польської військової організації, що діяла в Галичині від 1917 р., активно будуючи свою конспіративну мережу. Охоплювала вона не лише військові частини, але й цивільне польське населення, яке в самому Перемишлі було найбільшою групою. Однак треба тут зазначити, що ствердження «мешканці міста, переважно поляки, при досить великому відсотку євреїв і невеликому – русинів», яке можна знайти в деяких польських публікаціях, не дуже відповідає правді. Напередодні війни склад понад 50-тисячного населення Перемишля – це 45% римо-католиків, 30% – євреїв і 22% – греко-католиків, отже співвідношення тут справді виразно на користь поляків (відсоток серед перемишлян «свідомих» українців фактично невідомий, адже австрійська статистика не цікавилася національними деклараціями підданих «Найяснішого Пана» й запитувала лише про «товариську мову», а ця, зокрема в міському середовищі, про національність не вирішує). Проте місто було оточене селами, у більшості яких українці рішуче переважали, зокрема на південному березі Сяну, який через Перемиський повіт пливе з заходу на схід. Це врівноважувало сили, а, крім того, у ситуації, коли все починалося, майже як сотворіння світу – з хаосу, успіх будь-якої сторони залежав від уміння діяти швидко й рішуче, а також, звісно, від допомоги ззовні. Але про це – вже в наступних номерах тижневика… ■

Поділитися:

Категорії : Історія