Михайло Дзвінка ■ ПОГЛЯДИ ■ №29, 2017-07-16
У «Нашому слові» (№ 44/2016) був поміщений мій короткий спогад з часів моєї праці в цій редакції. Це події сорокарічної давності. На мою статтю відгукнувся лише один читач газети, лемко з-під Бескиду Федір Ґоч. Потвердив багато дечого, про що я писав. Це було потрібне. А де інші свідки тих подій? Історія пішла вперед, а люди мають нові турботи і завдання. Але історія – це наша вчителька, тому не треба про неї забувати.
Тоді в Польщі проходила велика антиукраїнська пропаґанда, зокрема, коли до влади в Москві прийшов Леонід Брежнєв (генеральний секретар Центрального комітету Комуністичної партії СРСР у 1966–1982 рр. – ред.). Але дещо раніше, у березні 1947 р. першим секретарем української компартії в Києві став відомий україножер Лазар Каганович. Може, тоді саме від нього прийшла ідея ліквідувати український етнос поза Україною, а власне – українське Закерзоння. Землі, відібрані українцям мілітарною силою, не дають окупантам права власності. Нова влада незаконно позбавила українців цих земель. Від самого моменту виселення 1947 р. пішла брутальна антиукраїнська пропаґанда, метою якої було прискорення полонізації виселених українців, розкинутих по п’яти воєводствах західних понімецьких земель і затирання пам’яті селян про історію цих земель. За найменші думки про «український націоналізм», тобто про ідею української політичної самостійності, могла бути кара смерті або багаторічна в’язниця. Українці мали обмежене право до націо нального животіння. […]
Будучи культурною людиною з селянською чесністю, без політичної хитрості я погодився у 70-і рр. на зустріч з працівниками центральної влади, а радше з її аґентами. Адже і з чортом можна розмовляти. На самому початку нашої розмови ці аґенти намагались нахабно приневолити мене підписати документ про співпрацю з ними. Коли я категорично відмовився, то один з них сказав: «Фронт піде і без одного солдата». Мали на увазі антиукраїнський фронт. Один з них говорив теж старою галицькою українською мовою, не радянською. І так, фронт цей ішов, несучи з собою всякі хитрі методи. Я не усвідомлював до кінця розміру їхньої кровожадної діяльності. Ми сиділи в ресторані і розмовляли. Коли я сказав, що надіюсь, що панове не зроблять мені кривди, то цей україномовний почав страшно сміятися: сміявся якиммось садистичним реготом, закриваючи уста коміром піджака, щоб люди при сусідніх столиках не звернули на нього уваги. […] Польська влада толерувала діяльність таких аґентів і мовчала, чим взяла на себе відповідальність за ці злочини. […]
Одного разу два аґенти безпеки зробили обшук у моєму помешканні. Оглянули все в кімнаті, зокрема всі сполучення радіоприймача й інше, шукаючи, чи я не маю часом якоїсь шпигунської апаратури. Вони переглянули детально всі книжки на полицях. Забрали з собою книжку автора з Канади Василя Софронія-Левицького «Кланяються вам три України». Книжка мала дедикацію автора. За такі контакти з еміґраційними «українськими націоналістами» мене могли запроторити у в’язницю. Діяч УСКТ у Зеленій Горі Михайло Ковальський за контакти з Заходом просидів у в’язниці шість років (!). Московські аґенти в Польщі і їх польські слуги мали повні руки роботи.
Коли я склав заяву на виїзд до Франції на вакації влітку 1974 р., несподівано отримав паспорт. Вони знали, що я маю дуже підірване здоров’я і помру на вулицях Парижа. Сталося інакше. Тоді при каві в латинському кварталі міста я роздумував над останніми подіями в моєму житті. По суті, я ніколи не думав покидати країну, у якій народився на Закерзонні. Думав, що в Польщі є місце для всіх громадян. […]
Я не хотів покидати Польщу, бо вважав, що в країні є досить багато людей, з якими можна спільно жити без примітивної і образливої польської шовіністичної державної політики. […]
З перспективи років думаю, що українці Закерзоння успадкували, а потім перейшли через усі трагедії руських земель. Над нами сотні років панувало все чуже: чужі мови, чужі інтереси, чужі націоналісти, чужі релігійні боги з їхніми репрезентантами на землі. Геноцид у 1944–1947 рр. припинив історію нашого Закерзоння, але не відібрав людям права власності до земель. […]
Я пишу тому, що нам треба міняти нашу сільську психологію. Не треба бути рабом сільської чесноти, добродушності і терпіти приниження. Треба мати свою філософію, своє розуміння світу. ■
