Опрацювала та передала до редакції Людмила Лабович ■ ПОГЛЯДИ ■ №39, 2017-09-24
Я народився над самим Бугом. Хатка стояла десь 150 м від берегу річки. Туди 1938 р. після комасації землі почали переноситися люди з Костомолотів, будуватися на колонії. Мій батько не був багатий. Вибрав трохи гіршу землю, але прекрасне місце над Бугом. І 28 жовтня 1941 р. прийшов на світ я. Перед війною вспіли побудуватися, та коли скінчилась війна, треба було братися за господарку. Нас у батьків було двох хлопців, крім мене, ще брат, старший на 9 років, то ж треба було поставити нову хату. Батько приготував дерево, купив машини – маніж, молотарку. Засіяли поля, посадили в городі. Але прийшов усьому кінець. Акція «Вісла» сталася величезною трагедією для людей, які ще пам’ятали «біженство».
Те, що ми пережили – це дрібниця, порівнюючи з тим, що пережили хоча б на Лемківщині. Там була просто етнічна чистка, пацифікація. А в нас це було виселення, при чому виселяли нецілі села, навіть нецілі родини. Однак це була геєна, яку трудно уявити. То ж після І Світової війни люди верталися з «біженства», часто до спалених сіл. Жили в землянках, поволі зачали наживати, а тут знов треба було все оставити – хати, засіви, машини, – бо що ж можна було забрати з собою на такий невеличкий возик? У нас збіжжя все осталося на полі.
Це було 12 липня, на Петра і Павла за юліанським календарем. На празник. Приїхало військо і було так, як у цій пісні:
В ниділю рано ще сонко не встало,
До нашого села військо приїхало,
Військо приїхало, такий розказ дало,
Щоб за три години все село зобрало…
Пісню «В нашій Любельщині сумні дні настали…» склали українські переселенці в дорозі на захід. Вона функціонує тепер у різних місцевих варіантах.
Українців з Холмщини і Південного Підляшшя виселяли в околиці Олесниці, Ґіжицька, Бартошиць, Оструди, Елку, Староґарда, Валча, Слупська, Щецінка, Щитна. Разом з депортацією ліквідовано структури Православної церкви. Збірний пункт був у Хотилові. Брат гнав корови, а мене посадили на самому верху воза. Досі пам’ятаю, що коли я спав на фірі, зачепився за якийсь голяк і злетів. Не пам’ятаю всієї дороги, лише певні образи: фурманки на луці в Хотилові, де як цигани варили щось їсти, також якісь лікарські обстеження.
Після 2–3 днів погрузили нас у поїзди і повезли. Часом затримувалися, бо треба було нагодувати добиток. Батьки переживали, дивлячись на поля. «Тут жнуть, – казали, – а в нас хто жне?..».
Моя сім’я опинилася на Мазурах, у Весолові в ґм. Вєльбарк, у повіті Щитно.
У Щитні під’їхали фурманки і стали розвозити всіх на різні сторони. Під вечір завезли нас на якесь подвір’я, заросле бур’яном. Оставили там, і роби, що хочеш. Пам’ятаю, як сонливий вліз я в кропиву і став плакати.
Виявилося, що до одної 4-кімнатної хати, крім нас, поселено ще дві родини – загалом 10 осіб. Печі не було, вікна вибиті, добре, що дах був, можна було сховатися від дощу. Варили на подвір’ї. Зробили там пічку з цегли і так варили.
Поволі стали господарювати. Але земля була піщана, камениста, від трьох літ ніхто на ній не працював, усюди пирій, а ще й треба було загородитися, бо ходило багато кабанів. Просто «Дикий Захід»!
Однак треба сказати, що як ділили, то ділили чесно, щоб не розкидати своїх. Одна сім’я, яка жила з нами в хаті, це були свояки. Загалом у нашому селі було 7 українських родин. Зрештою, з Костомолот у повіті Щитно було багато сімей. Ми зустрічалися, відвідували один одного.
Найгіршою була перша осінь і зима. Однак люди допомагали один одному: рятувалися як могли. Недалеко було село Рукляс. Там жили мазурські автохтони – сім’ї лісових робітників. Чоловіки погинули на фронті, осталися самі вдовиці з дітьми. Спомагалися. У нас не було картоплі, але було молоко. Там мали картоплі, але не мали молока для дітей. Так що несли через ліс од них картоплю, вариво, а вони брали од нас молоко, трохи масла.
Ми не почулися відчуженими. Щоправда, лякали автохтонів: «зобачите, приїдуть українці, то вони вам покажуть». Але правда була така, що місцеві побачили добрих господарів.
Життя на чужині, зокрема у т.зв. сталінський період, було вкрай складне. Коли в селі 1951 р. хтось повісив вивіску проти колгоспів, 10-літнього Толика прослуховувала навіть Служба безпеки…
Після повернення (1959 р.) зайшов я над Буг, дивлюсь, де стояла наша хата, лише бур’ян, каміння і дерево, яке батько привіз на нову хату. Зайшов над Буг, там де батько вчив мене плавати, сів, розплакався. Сидів так годину й плакав.
Степанюки повернулися до Костомолотів 1959 р. Коли якось гнав я наші телушки через Добратичі, почув: «O, Ukraińcy wracają». Мене так то заболіло. На «повернених територіях» я не відчув такого неґативного ставлення
до нас, хоч ми були чужі. А сюди ми ж верталися на своє.
Ми пережили велику травму, пов’язану з переселенням. У своєму житті і житті моєї родини я бачу три великі подвиги: перший – повернення з «біженства», другий – повернення з Акції «Вісла», а третій мій подвиг – це те, що здобув освіту. ■
У 39 номері «Нашого слова» за 24 вересня 2017 р. надруковано статтю «Лист до редакції Анатолія Стефанюка». Лист опрацювала редакція тижневика на основі цитат зі статті Людмили Лабович без узгодження з авторкою тексту, за що редакція Людмилу Лабович перепрошує.
Редакція «Наше слово»
