Роман КабачійЛЕМКІВСКА СТОРІНКА№9, 2018-03-04

Частина 1. Вигнання

«Кольоры чорний і білий
несе Лемковина, несе матір
на сына могылу».
Володислав Ґрабан

Під час підготовки книжки «Wygnani na stepy», яка польською мовою появилася 2012 р., а українською доповнений варіант має вийти цього року, я звернув увагу на аспект переселенської літератури авторства депортованих у 1944 –1946, 1947 та 1951 роках та їхніх нащадків. І хоч назбирався її чималий пласт, досліджень та опрацювань на цю тему не так уже й багато: на лемківському відтинку доробок Олени Дуць-Файфер, на холмсько-підляському – Тадея Карабовича, Юрія Гаврилюка. Загалом творчість цю намагалися оцінити Віктор Яручик з Луцька, Микола Мушинка з Пряшева, Стефанія Андрусів (Люблін-Львів).
Можливо, це наслідок певної розпорошеності. Чимало поезій друкувалося в різні часи у «Нашому слові», «Українському літературному провулку», лемківських річниках, «Українському альманасі» та реґіональних медіа в Україні. Проза ж узагалі нерідко продавалася лиш у місці публікації. З сукупних видань відомі лемківська антологія «Ци то лем туга, ци надія» та невеликий збірник «Політ на зраненім крилі. Закерзоння. Переселенська поезія» (Львів, 2000 р.). Мене особливо цікавить тема двох малих батьківщин – Холмщини і Лемковини. Останній присвячено цей нарис.

Бідна, але своя
До виселення лемків з прадідівських земель їхня поезія виражалася в народних піснях, у приповідках. За безпросвітнім трудом не було міцного поштовху на осмислення дійсності. Відомий вірш Івана Русенка «Лемковина», написаний вже після виселення поета на Тернопільщину, змальовує образ рідної землі наближеним до реальності: поруч із високими кичерами і рвучкими потоками бачимо не надто заможне життя самих лемків: «Темно в хыжы, смутно смотрят іконы на стінах, / Коло пеца бреньчат мухы, гуси, куры в сінях… / Кус дерева за стодолом, на купі чатина – / Біда смотрыт через выгляд – ото Лемковина». Іван Мацинський у поезії «Мандрівники-лемки» нагадує про важкі стежки дротарів із західної частини Лемківщини, котрі «На дорогах своїх, ще ніким не розмотаних, / …лемки зрослись з самотою: / У світ гомінкий тягнучись заклопотано, / Й Карпати тягли за собою». Ще один виселений в УРСР лемко Іван Желем звітує: «В жорстокім слов’янському світі / Свій край, як могли берегли», – попри те, що батьківщина була бідна, чужаків на ній було мало – лемки рідко з ким не зі своїх одружувалися, а етнічні кордони Лемковини не змінювалися століттями.

Идте сой!
Момент Х – вигнання, переселення, депортація – важливий для тих творців з Лемківщини, які перебували на той час там і досить міцно його запам’ятали. Яскраво прослідковується в переселенській літературі теза про розділеність життя і всього сущого для лемків навпіл. Володислав Ґрабан вважає, що 1947 р., як і 1917-й (ув’язнення багатьох лемків у Талергофському таборі), розітнув середину часу. Для Стефанії Трохановської – це серце, розірване надвоє: «ішли-сме / того судного дня / в незнане / по части з добытком / зо серцьом / на двоє розорваным». У вірші «Рік 1945» Івана Русенка лише мертві отримали право залишитися: «Вшыткы люде виіхали / І з долы, і з горы, / Стары бабы, малы дыти, / Здоровы і хворы. / І кулявы, ы немравы, / Вшыткы виіхали, / Єдны вмерлы, што в могылах, / На вікы остали». Володимир Барна говорить про онімілість тіл та осиротілість душ, а в Павла Стефановського цей момент зображено так, немов Бог повернувся спиною до лемків. У поезії Василя Хомика (родом з Мисцової на Короснянщині) під назвою «Кривавий світанок» після того, як «До схід сонця рушили обози / Чавкали в болоті нуждарі» матір лемків прощалася з ними – «На хресті розп’ята Лемківщина / Проводжала діток в дальній світ».
Натомість в одному з лемківських літературних споминів про с. Кам’янку автор цитує слова старшого чоловіка Василя Кота: «Бог заступиться за нами, не дасть нам пропасти. Птахи не міняють своїх гнізд. Гмру ту – де народився…, а ви вшитки не маєте серця в грудях – идте сой!» (Іван Кирпан, «Спогади про тяжкі післявоєнні роки та переселення Лемків на Україну»).

Розшмаріня
Досить болючою темою для лемківського гурту поетів є, власне, розділеність групи надвоє. Як відомо, лемків у 1944–1947 рр. вивозили в різних напрямках: більшу частину (біля 70 тис. осіб) виселено в УРСР, меншу (біля 35–40 тис.) – на Силезію, у Любуське воєводство, а частково на Мазури. Вектори розселення спричинили чи не найістотніші зміни в їхньому світогляді. Поет В. Ґрабан, зокрема, про долю лемків міркує так: «…видиме червену дорогу / на схід і захід / в яничары заганяме / народженых / а тоты што придут / чи на ліпше».
Для тих лемків, кому важлива була єдність групи (читай – народу), розсіювання було катастрофою. Ліричний герой у поезії Івана Горощака, звертаючись до лемківської долі, запитує: «Чом нас бідных не навчыла-с / Як маме робити, / Або вшыткы оставати, / Або вшыткы іты. / Розділила ты наш нарід / Як ріку, на двоє. / Та каждий бы летіл птахом / Зо світа на своє». У лемків є характерний термін, що означає одночасно і вигнання, і розпорошення: «розшмарены» (букв. «розкидані»): «Розшмарены / люде од всходу / по захід / без ниякой причыны / серце / остало / в горах / душа / пішла / до скансену / лем / чуга остала / яко довід / вины», – коле правдою в вічі С. Трохановська. І. Желем розуміє, що після вигнання і розсіяння важко буде не асимілюватися в іншому оточенні: «Розігнано всіх нас по світі, / А гнізда сплюндровані вкрай, / Без долі, як взимку, так вліті / Згасаєм і тратим звичай». «Неможливість повернення, передусім, у Желема і Головчака, які знаходилися за східним кордоном, – пише О. Дуць-Файфер у вступі до антології «Ци то лем туга, ци надія», – ставить у перспективі минулого усе [виділення моє – Р.К.], що пов’язане з Лемківщиною».

Зрада
Раптовість рішення про відселення, що захопило лемків зненацька, вони сприймали як зраду. С. Трохановська наказ до виселення розуміє, переносячи його на екзистенційний рівень і «диктуючи» враженим лемкам, як саме вони мають виїхати: «берте зо собом мериндю / образы сьвяты зо сьціны / берте спомини і ідте / на піскы і на ривнины». Ольга Петик, що народилася в Мушині 1922 р., писала в Перемишлі далекого 1981 р. у вірші «Виселення»: «звеліли йти де не ждав ніхто / перекотиполем летіли / над посіллями чиїмись». Старші «брати» не «зьвідували» у місцевих, «чи хотят ідти за меджу, а може остати» (Трохановська), вони виконували наказ, який за нормами права підпадав під категорію злочинного і характеризувався як етнічна чистка.
Досить сильним аспектом останнього часу, переборюючи ностальгію, розібратися у причинах вигнання і розставити крапки над і. Вдається це, передусім, тим лемкам, які повернулися в гори. О. Дуць-Файфер простежує, як сучасні лемківські літератори в Польщі створюють двомовне поетичне поле, щоб донести біль виселення до «кривдників». Дослідниця цитує П. Стефановського: «панове / то вы сте / нам зробили / за барз до ліва / а я не камін / нарід мій на роли / дальше ся мозолит / панове / то болит», – ці слова можна розшифрувати, як звинувачення: а) поляків як «нації»; б) поляків як комуністів; в) поляків як ошуканців, які зрадили лемків. Погоджується з ним і С. Трохановська: «… зас придеме / до теплой хижы / неє выглядив / комина / образив сьвятих / неє де повісити / пахне гарді / чатина / двери шыроко отворены / чекают / неє де сісти / то нич / не наша вина». ■

Поділитися:

Схожі статті

Заява Об’єднання українців у Польщі з приводу припинення розслідування у справі акції «Вісла» Інститутом національної пам’яті

ОУП ■ ЗАЯВА ■ №48, 2023-12-10 ***Oświadczenie w języku polskim - tutaj. 28 листопада 2023 року Інститут національної пам'яті Польщі опублікував повідомлення Галузевої комісії...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*