Іван Бакунович ■ ПОДІЇ ■ 2009-08-26
Сторіччя від дня народження Василя Альбічука
У Малій Дубровиці на Південному Підляшші 31 липня 1909 р. народився Василь Альбічук – майбутній маляр та поет. У його столітній ювілей відправлено на могилі митця заупокійний молебень і відкрито пам’ятну дошку. Відбувся теж урочистий концерт, під час якого представлено зокрема деталі з біографії цього сільського художника та зачитано декілька його віршів.
Зване Василівкою свято в Малій Дубровиці поволі входить у традицію. Цього року воно набрало незвичного характеру. Почесний патронат надав йому депутат парламенту Францишек Степанюк. На ювілейні святкування, приурочені до 100-річчя від дня народження Василя Альбічука, прибуло багато видатних людей, зокрема представники місцевої самоврядної влади, мешканці села, його давні знайомі та друзі. Серед них був також вихідець із сусіднього села Михайло Гомола, який приїхав аж з далекої Франції.
Альбічук як Шевченко
Урочистості почалися на сільському цвинтарі, біля могили художника, прикрашеної свіжими квітами. Саме такими, які Альбічук вирощував та змальовував усе своє життя.
– Сьогоднішня молитва – це земний уклін для його творчості, для того всього, що він залишив для нас, як для своїх нащадків, – промовляв над могилою архієпископ Люблинський і Холмський Авель, зверхник православної єпархії. – У цій підляській землі, на дубровицькому цвинтарі спочиває невипадкова людина. Людина, збагачена особливими прикметами. Живописець, творець поезії, природник, любитель усього творіння Божого. Можна сказати – батько для нас усіх. Для місцевої спільноти, яка проживає на цій землі та продовжує традиції рідної православної церкви й української нації, святої пам’яті Василь є віддзеркаленням великого генія українського народу – Тараса Шевченка.
Владика Авель зазначив, що Тарас Шевченко міг бути для нього взір цем. Підкреслив, що В. Альбічук любив свою малу батьківщину, він є для нас учителем. Життя його проходило в дуже складних обставинах. Міжвоєнний період не щадив йому гіркого досвіду. Коли отримав можливість розвивати цей превеликий дар життя, переживав усі ті труднощі, які випали на долю його односельчан з Малої Дубровиці. “Мабуть, якби він жив у теперішніх, демократичних обставинах, була б це постать світового масштабу, – додав владика Авель. – Але нагадаймо: міжвоєнний період не дав цієї можливості, бо до православних громадян польської держави ставилися як до громадян другої категорії. І це він виразив саме у своїй поетичній творчості”.
Город проявом бунту
Д-р габ. Василь Назарук з кафедри української філології Варшавського університету знав художника особисто. Не лише як митця, але й як свого земляка. В. Назарук народився-бо в розташованому неподалік селі Ольшанках. До Василя Альбічука приїжджав зі своїми студентами.
– Його квітник був проявом філософії життя, його відношення до світу та спробою митця зберегти гармонію в сучасному світі, – сказав у своєму слові д- р Назарук. – У світі, де гармонію між людиною та природою, на жаль, порушила брутальність історії, брутальність політики, непередбачені події, на які людина не має впливу.
Сам В. Альбічук у розмовах з В. Назаруком згадував, що в міжвоєнний період пережив різне. Належав до ґенерації т.зв. “зачарованих Сходом”. Справжнього Сходу мешканці тих земель не знали. Альбічук, потрапивши в Україну, досить швидко пізнав радянську дійсність, але й здобув також артистичний досвід.
– Його відкрив один художник під час якогось колгоспного свята, – продовжував розповідь В. Назарук. – Цей митець з Києва забезпечив йому освіту в столичному граді. І так Альбічук потрапив до художньої школи. На жаль, він згадував її з деякою іронією – не була це школа його мрій. Це було “Кієвскоє лаврскоє художествєнно- промишлєнноє училище” – школа прикладного мистецтва. Очевидно, він відчував себе справжнім художником, прагнув до вільного мистецтва і після двох семестрів залишив цю школу, користаючись нагодою, що оголошено набір до польської армії, залишив Радянську Україну.
Таким чином В. Альбічук дійшов з фронтом аж до західного кордону. Там був поранений, демобілізований і завдяки цьому повернувся на рідні землі. Тут застав драматичну реальність. Село було порожнє – його мешканців депортовано в рамках горезвісної акції “Вісла” на західні та північні землі Польщі. Альбічук як воєнний ветеран залишився. Далі намагався жити творчістю, хоч не завжди займався чистим мистецтвом.
– Коли я розмовляв з ним у його саду, він звертав увагу на те, що стежинки поміж квітами прокладені не геометрично, а дуже натурально, – нагадав д р Назарук. – Це був його прояв бунту проти норм, накинених усякими тоталітаризмами, політикою, ґвалтом на вільній особистості. Була це людина по-справжньому вільна, яка прагнула любов до своєї культури, віри, мови виразити через мистецтво, поезію.
Замість квітів – будяки
Під час урочистостей висказано чимало палких слів, зокрема в промовах політиків та самоврядників.
– Історія Польщі та історія цих земель не щадила страждань мешканцям цього стику культур, – зазначив Ф. Степанюк, почесний патрон святкувань. – Люди, які мали польське, українське чи російське походження, нерідко були диференційовані. З великим зрозумінням надав я цей патронат, бо вважаю, що постать В. Альбічука, через його талант та присвячення життя цій землі, нас усіх єднає. Кожна людина повинна мати право на свою культуру, свою релігію та землю, з якої виросла. А нас В. Альбічук єднає ще більше почерез свою присутність, почерез своє культурне існування.
Однак добре було б, якби за словами йшли конкретні дії. Хоча й відкрито на стіні пожежної частини в Малій Дубровиці пам’ятну дошку з написами польською та українською мовами, то в місці, де колись був його сад, що нараховував біля 230 ґатунків квітів, нині ростуть будяки, а вхід до нього охороняє табличка з написом “Teren Prywatny”. Стара хата Альбічука після його смерті попала в чужі руки, тепер її ремонтують сторонні люди. Те саме сталося і з новою, цегляною, яка розташована потойбіч дороги.
– Сьогодні хотілося б виразити таке побажання, аби скромна творчість сільського митця всім нам тут присутнім допомагала наближуватися до краси в сучасному світі ґлобалізації, яка топче великі особистості, – продовжував думку д-р В. Назарук. – Хай творчість В. Альбічука стоїть на сторожі духовних цінностей, на сторожі щезаючої краси. Треба тільки прагнути, щоб присутність цього митця була заґарантована у спосіб більш тривалий. Може якась маленька кімната пам’яті чи місце на культурній мапі Польщі, яке мали б можливість відвідувати туристи, любителі мистецтва та підляської природи.
“Наше слово” №35, 30 серпня 2009 року
