Роман Кабачій, журналіст, історик ■ ПОГЛЯДИ ■ №43, 2017-10-22
Публікація в «Газеті варшавській», що закликає не впускати до Польщі українського президента Петра Порошенка, міністра закордонних справ Павла Клімкіна, колишнього міністра МЗС БорисаТарасюка, істориків Володимира В’ятровича, Івана Патриляка та моєї скромної особи, спершу викликала бажання не реаґувати ніяк: в умовах декларування стратегічної співпраці між двома нашими країнами небажаність бачити над Віслою перших осіб держави, а теж істориків, яким приписують формування української історичної політики, видається маячнею сивої кобили. Вже сам підбір «номінантів» на персону нон-ґрата дивує: таке враження, що людей просто насмикали під «добрий інтерес», – якщо вже шукати в Україні справжніх полонофобів, то їх можна знайти, деякі сидять на непоганій підкормці з боку Кремля, щоб час від часу заявити про «Перемишль-наш». І вони чомусь у цей список не потрапили, натомість є Порошенко, який схиляв коліно у Волинському сквері у Варшаві, є Тарасюк, один із найбільш прозахідних керманичів МЗС, для якого пріоритет ЄС і НАТО був далеко не пустим словом ще тоді, коли його керівництво бавилося в «багатовекторність». Про декана Історичного факультету Київського національного університету і про Володимира В’ятровича з УІНП (Український інститут національної пам’яті – ред.) можна сказати, що вони так, послідовно відвойовують пам’ять про ОУН та УПА як борців за волю України. Але чи є вони при цьому полонофобами? Ні, не є. І ми не звемо українофобами тих, хто вшановує пам’ять Романа Дмовського чи Ромуальда Райса «Бурого», бо, як говорив дисидент Євген Сверстюк, кожний народ обирає собі героїв сам.
Чи є полонофобом я? Цього року я був у Польщі виключно не в приватних справах, а на запрошення польських державних і суспільних структур: у січні в Ряшеві на Х Форумі «Європа – Україна» (модерація дискусії «Кому слугує „четверта влада”? Медіа в пошуку шляху між інтересами та спокусою популізму»); у квітні у Варшаві на конференції до 70-річчя Акції «Вісла», організованій Інститутом політичних студій ПАН; у червні у Ґданську на форумі «Європа з поглядом у майбутнє» Європейського центру солідарності, участь у дискусії щодо сторіччя російських революцій та українського погляду на них; у вересні в Любліні на Конґресі ініціатив Східної Європи, дискусія «Соціальні медіа як носії фейкових новин. Сучасна російська пропаґанда». Планую також відвідати Познань, де відбудеться розмова-презентація книжки проф. Ґжеґожа Скрукви «O czarnomorską Ukrainę», – мені як уродженцеві українського півдня надзвичайно цікаво, як польський науковець прослідкував національні процеси в реґіоні, який ставав Україною останнім. Як бачимо, всуціль «антипольські» події, ще й фінансовані поляками.
Тож як мене зробили «полонофобом»? Відповідь в арґументації газети з Варшави: «український історик, відповідаючи на слова польського історика Лукаша Адамського на тему ґлорифікації УПА, сказав, що невдовзі ми так поляків будемо запитувати, чи можемо сходити до виходка». Вирваний з контексту читач уже собі уявив наукову дебату, де два історики дискутують про роль УПА, і тут на тобі, таке безкультур’я. Але д-р Адамський – заступник директора Центру польсько-російського діалогу та порозуміння (я не помилився з назвою) чомусь вважає, що соціальні мережі є продовженням поважних розмов з конференційних залів, і якщо я вже вбрався в шати доктора, а тим паче наданого польським університетом, то такий доктор ані на гостре слівце не має права, ані проявити якогось гумору. Те, що я сказав, є перекладом на людську мову тези Є. Сверстюка, що кожен народ обирає собі героїв сам. Проте ні Адамському, ні сайтові Креси.пл, який з його подачі передрукував мої слова з Фейсбука, це невтямки. Так стають полонофобами, але пану Адамському і не такі завдання вдавались. Якщо задати питанням, чому в місті народження Михайла Грушевського Холмі нема до цього часу пам’ятника найвидатнішому українському історикові, то можна прослідкувати коментарі щодо цього питання Л. Адамського, який теж є автором монографії про нього: «найбільший український полонофоб». Отже нам, українським історикам, не звикати. ■
