Роман Кабачій ■ УКРАЇНА ■ №32, 2017-07-30
Українці всіма силами намагаються показати, що попри війну хочуть радіти життю.
Багатьох гостей України після 2014 р. дивує один факт: на площах і вулицях більшості міст не відчувається перебування країни у воєнному протистоянні зі східним аґресором. Повні кав’ярні та ресторани, вибух музичної техно-культури в нічних клубах, велелюдні різножанрові фестивалі і грайливі фонтани на міських площах, у яких рятуються від спеки діти і дорослі. Чи мають право на «веселе життя» громадяни країни, де йде війна?
Деяким туристам з-за кордону доводиться поконати страх і застереження своїх рідних і друзів, щоб поїхати у «країну, де йде війна». Але їх чекає легке «розчарування» або таке ж легке підтвердження: «Фу, я так і знав/знала, що тут все добре». Мати однієї відомої польської військової журналістки фотографувала всілякі дрібниці літньої ранкової Одеси: «Мушу розіслати ці фотографії друзям по всьому світі, починаючи від Нової Зеландії і аж до США».
Звісно, декому така ситуація здається незрозумілою, вона дратує як людей ззовні, так і багатьох воїнів АТО, що повернулися з війни і бачать у «тилових щурах» зрадників, котрі не нюхали пороху, а лише сидять і п’ють пиво. У якомусь сенсі це так, але не зовсім. Самим «атошникам» іноді психологічно треба довести: нормальне життя власне тут, а не в окопах, у яких вони сиділи, втрачаючи друзів.
Чимало оглядачів постмайданної України також твердить, що саме в її нормальному розвитку, у тому числі сприянню туризму – вихід України. Без її привабливого обличчя годі говорити про повернення втрачених територій. Україна вичерпана не приваблюватиме мешканців Донбасу і Криму, а це дуже вигідно Москві.
Посередниками між критиками «веселого життя» і війною є волонтери. Збираючи всі ці роки кошти і допомогу для військових, вони добре знають, якою масовою з боку простих українців була ця підтримка, а з іншого – самі теж не впадають в аскетизм, а ведуть активне публічне життя. Приміром, координатор фейсбукової групи «Ми для війська» (понад 700 учасників) Тетяна Давиденко проводить у столичній кав’ярні «Купідон» щосуботні поетичні зустрічі для молоді. Волонтерка і активістка з містечка Чорноморськ під Одесою Євгенія Завалій бере активну участь у багатотисячних Мега-маршах вишиванок в Одесі, а нещодавно радісно ділилася враженнями про концерт молодої зірки української електронної музики Наталки Жижченко (ONUKA): «Величезна кількість глядачів у вишиванках у нічному клубі, „Слава Україні!” зі сцени, вірш про Чорнобиль. В останні роки відчувається масштабна культурна експансія в усіх сферах». Волонтерка також «відзвітувала про похід» на концерт ансамблю ім. П. Вірського, присвячений 80-річчю його заснування (цікаво, що реклами концерту в Одесі були російською мовою). «Вони берегли традиції та культуру нашого танцю у найважчі часи, коли знищувалось все українське. Неймовірний концерт сьогодні в Одесі! Талановиті! Прекрасні! Найкращі! Гордість і захоплення! Дякую за емоції! Повний зал і довгі овації!» – написала Завалій.
Не секрет, що за зростанням популярності українського культурного продукту стоїть не тільки почуття патріотичної необхідності, не тільки зростання якості цього продукту, зумовлене загрозою аґресії, але й, будьмо об’єктивні, обмеження з боку держави щодо російських виконавців, які підтримали окупацію Криму, обмеження показу російських телесеріалів, що прославляють НКВД, а також заборона трансляції окремих медіа. Як пояснює журналові «Країна» медіа-експерт Олексій Ковжун, слід піти далі і брати гроші з тих українців, які виступають у Росії, на підтримку української культури: «Від закону виграє вітчизняна публіка. У Києві почали заробляти навіть симфонічні оркестри, які завжди були на дотації». І тут ми маємо ситуацію, коли кошти мусять запрацювати (і вже працюють!) на якість. Цього року на 8-му Одеському кінофестивалі, що проводиться в умовах переконування учасників у їхній безпеці в воюючій країні, було мінімум два з шести українських фільмів, за які, як засвідчив київський критик Дмитро Десятерик, йому було не соромно. А це вже перемога в ситуації, коли навіть у мотто фестивалю визнають, що «українські повні метри кожен — на вагу золота. Ми розриваємося між бажанням знайти пророків у своїй Вітчизні та нашою вибагливістю». Для нашого критика приємною несподіванкою став фільм Марини Степанської «Стрімголов», який вийде на екрани у листопаді цього року.
Добре, скажете ви, а що ж у районах, котрі насправді лежать біля лінії фронту, чи то пак розмежування. З одного боку, вони наразі викликають підвищене зацікавлення українських митців і письменників, які щораз частіше відвідують зону АТО з «культурним десантом»; з другого – місцеві активісти і влада намагаються змінити образ тамтешніх міст. У нову стратегію Маріуполя, наприклад, входить намагання перетворити прифронтове і дуже індустріальне місто на центр фестивалів, пляжного відпочинку і туризму, у тому числі через відновлення цікавих пам’яток архітектури.
А буквально цього тижня вирішено, що Маріуполь готовий безпечно приймати матчі української Прем’єр-ліги з футболу. У даному контексті цікавим є документальний фільм литовського режисера Мантаса Кведравічуса «Mariupolis» (2016), показаний у Києві на фестивалі «ДокуДейс». У ньому відчутна вся жага до життя: риба в Азові має ловитися, розбиті вікна після артобстрілу будуть заметені і вставлені нові, танок греків з навколишніх сіл має вестися, а виступ скрипаля на заводі змушує працівників плакати, ніби це було в тиші концертного залу. Творити в умовах загрози – ще та «атракція», проте вона наразі працює. Тож не дивуймося гамірній публіці в українському ресторані – можливо, там готується до виступу новий музичний геній. ■
