Криницька провокація

Олександр Маслей ЛЕМКІВСКА СТОРІНКА№25, 2015-06-21

Присвячую Яцекові Куроню до роковин його смерті

На Лемківщині Яцек Куронь відвідав православну церкву в Криниці. Фото з архіву ОЛ
На Лемківщині Яцек Куронь відвідав
православну церкву в Криниці. Фото з архіву ОЛ

Була чарівна осінь 1996 року.
Яцек Куронь, голова сеймової комісії у справах національних та етнічних меншин, зібрав її членів на виїзному засіданні на Лемківщині.
Василь Шлянта вже тиждень готував транспаранти для привітання комісії в Усті-Горлицькому, колись – Руському. «Віддайте наші ліси», – виднівся напис на одному з транспарантів. Не так важко домислитися, що не могли ми тоді знайти охочих до їх тримання. Але ми змусили людей це зробити. Я. Куронь був дуже задоволений з привітального протесту. Після нього у спортивному залі початкової школи в Усті-Горлицькому відбулася емоційна і бурхлива зустріч на тему повернення лемківських лісів. У пам’яті всіх залишився виступ ветерана ІІ Світової війни, солдата Червоної армії Василя Копчі і те, що він повернув свої медалі, здобуті на «полі слави», Я. Куроню. Запам’яталося, як Я. Куронь його перепросив, прохаючи прийняти ці медалі назад, і поцілував руки В. Копчі.
Ми їхали з В. Шлянтою до криницького осередку президента РП «Ехо» сеймовим автобусом. Шлянта перекладав і складав документи, як любив, залежно від їх важливості. Був пізній жовтневий вечір, коли ми доходили до осередку «Ехо». Перед осередком з’явився Я. Куронь з багатьма депутатами Сейму РП і цілий секретаріат сеймової комісії. Почали поселятися. Це була перша і така численна зустріч представників сейму рп на нашій землі.
Після поселення всі (ми теж) пішли на врочисту вечерю. Я сидів між Я. Куронем і Богусею Бердиховською, радником голови комісії. Пам’ятаю стіл, накритий по-королівському, багато доброї їжі і анекдоти Куроня. Потім зі словом виступив Я. Куронь, розвеселив присутніх, а вкінці додав: «Я приїхав сюди заради них, – (показав на Василя й на мене), – тому хочу з ними поговорити». Він подякував усім і рухом руки покликав нас з собою. Підійшов до директорки осередку і запитав, чи є тут безпечне приміщення, де ми могли б спокійно поговорити. «Так», – вона запросила нас до кімнати поруч з рестораном. Коли ми увійшли, Яцек простягнув руку і сказав: «Для вас неофіційно я – Яцек, але на засіданні сеймової комісії зберігайте дистанцію. Добре?» «Так», – відповіли ми хором. «Добре. За що завтра боремося?», – запитав. Шлянта витягнув документи, говорить: «Тут про Никифора». «Добре, говори, про що йдеться?»
Коли я хотів щось сказати, почувся стукіт у двері… Ми всі глянули туди.
Василь почав говорити про справу Никифора — тоді ще Криницького, а не Епіфанія Дровняка. Стукіт ставав наполегливіший, аж врешті двері відхилися, у них появилася голова молодого мужчини: «Пане Куронь, я хотів би задати Вам тільки одне питання». «Перепрошую, але в мене тут важлива зустріч», – спокійно відповів Я. Куронь. «Але це тільки одне питання». «Отже, після зустрічі», – знову відповів Куронь. Але той не здавався: «Я дуже прошу, бо ми виїжджаємо». «Добре», – сказав Яцек.
В кімнату увійшло двоє чоловіків, один — з перев’язаною правою рукою, сіли поруч нас за столом і той, що заглядав, питає: «Пане Куронь, ким Ви більше почуваєтеся – жидом чи українцем?» «Погане питання, – спокійно відповідає Яцек. – Якби ти запитав мене, ким я є, відповідаю — поляком, а тепер я приїхав вирішувати проблеми української меншини і стараюся почуватись українцем. Коли буду розв’язувати проблеми євреїв у Польщі, постараюся почуватись євреєм!»
Одне питання переродилося в чисто антисемітську атаку на Яцека. Він таки з кам’яним спокоєм відповідає цим чоловікам, пояснює.

Ми з Василем раз у раз нагадуємо їм, щоб вони вийшли, бо мало бути лише одне питання. Гості не звертають уваги на наші просьби. Приблизно після двох годин мальтретування Яцека і нас ми починаємо здогадуватися, що це можуть бути «хлопці» зі спецслужб.
У мені росте температура, встаю і кажу: «Прошу вийти!» А той з перев’язаною рукою говорить: «Хочеш вийти? Ну, то ходи…» Виходимо з кімнати і йдемо (Василь залишається з тим другим і з Куронем). Виходимо через осередок «Ехо», ховаю руки до кишені і говорю йому: «Бий, скільки хочеш, убеку, я тут на запрошення Сейму РП. це Сейм РП тебе осудить, а ти?» Йому аж мову відняло…
У той самий час Василь піднявся і каже: «Почекай тут, пан, я задзвоню в поліцію», – і рушив до рецепції. Той з рукою несподівано дістає сигнал у телефоні і починає втікати в напрямку рецепції. Біжу за ним. Обидва зустрічаються за рецепцією і зникають за службовими дверима. Я до дверей — замкнені… Кличу чергову, питаю голосно: «Хто ці „герої?”». «Не знаю», — відповідає. «То як? Зникають за службовими дверима, а ви не знаєте? Прошу покликати шефа!» Разом з Василем питаємо про них бліду, як папір, директорку. «Не маю зеленого поняття, хто це», — говорить та. «Тільки ви знали місце зустрічі і тільки ви могли сказати їм, де перебуває Я. Куронь. Прошу викликати поліцію», — говорить Василь. Директорка відповідає: «Але ж, панове, я дійсно не знаю, хто це». «Розуміємо, — говоримо, — керівником відпочинкового осередку президента рп стала випадкова жінка з вулиці».
Проводжаємо Яцека до його кімнати, а самі йдемо до своїх. Зденервовані, починаємо з Василем поєднувати факти. Яцек просив про безпечне приміщення. У цьому був гвоздь! Здогадуємось, що оті «хлопці» думали, ми зустрінемось у котрійсь із кімнат (у Яцека або в наших), і там напевно заклали підслухувальний пристрій, а в безпечному місці — ні, тому вони і перервали нашу зустріч!
Вранці, після сніданку, приїжджає Януш Патер, директор Відділу внутрішніх справ Новосанчівського воєвідства, і відразу мене питає: «записували щось на магнітофон?». «А що мали записувати? — відповідаю. — А звідки ви знаєте про те, що можна було тут щось записувати?». «Директорка осередку говорила, що була якась авантюра!». «Скоріш, ваша провокація», — відповідаю.
Я. Куронь потім входить спокійним кроком у зал засідання сеймової комісії у справах національних та етнічних меншин і починає: «Вчора ввечері, коли я хотів порозмовляти з представниками Об’єднання лемків, два провокатори перервали нашу зустріч, питаючи мене, ким я більше почуваюсь — жидом чи українцем…».
Ці слова депутата сейму Польщі набули особливого значення, а подія стала найбільшою журналістською сенсацією цього дня! Не Акція «Вісла», Никифор — Епіфаній Дровняк, лемківські ліси і все, що було для нас важливе під час виїзного засідання сеймової комісії, – усе те було прикрите дешевою провокацією, затіяною проти Я. Куроня невідомими «хлопцями».
Але хто нині про це пам’ятає?
Я. Куроня вже нема серед нас 10 років, тільки я і В. Шлянта залишилися свідками тамтих подій.■

Поділитися:

Категорії : Лемки

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*