Ігор Ісаєв ■ ГРОМАДА ■ №31, 2018-08-05

У поколінні моєї мами існувало словосполучення «країни третього світу». Номінально воно означало «треті» держави, котрі у суперництві між першим світом – США, і другим – СрСР, не приєдналися до жодної з країн. Проте фактично сполучення використовувалося для позначення найбідніших держав і територій. Нині, у ХХІ столітті, варто сказати про «країни безглуздого світу», де влада взяла курс на цілковите одурювання і залякування населення. Не закордонного, а свого, власного.

Не так давно «третім світом» був Китай, котрий нині – друга після США наддержава, де щорічно будується по 6 тисяч км автострад і економіка зростає не менше ніж на 6–8% на рік, а півмільярда людей за одне покоління з бідності виросли у середній клас. Так само стрімко зростають В’єтнам, Індія, Бразилія, Індонезія чи Малайзія. Тобто за досить короткий проміжок часу найбідніша держава, незалежно від раси, релігії чи географічного розташування, при наявності певної стратегії влади може вийти з середньовіччя і влитися у флагмани світової глобалізації (хоча, з іншого боку, до демократії у цих країнах все ще далеко).

Але цей процес діє і у зворотному напрямку. Якщо мати стратегію і відповідні інструменти, можна сучасність переставити на колію середньовіччя. Стратегія може бути не лише економічною. Стратегію одурювання власного суспільства, здається, прийняла нинішня польська влада. Судячи з дій і заяв чиновників, важко не задуматися над тим, що влада хоче бачити в своїх підвладних людей усе дурніших, будуючи суспільні відносини таким чином, що протест проти дурості стає не виразом нормальності, а заполітизованою позицією.

Дуже яскраво ця дилема постала в ситуації з головою Українського товариства Григорієм Купріяновичем, якого люблінський воєвода за виступ у Сагрині подав до прокуратури на підставі української частини закону про ІНП. Увесь ініційований воєводою скандал був би неможливий, якби влада не ставилася до власного суспільства, як до відвертих ідіотів, котрі нічого не розуміють і можуть «зремиґати» кожну нісенітницю, яку їм подарують.

У випадку ставлення польської влади до українців – у широкому розумінні – останній виток одурювання почався з умовного «мільйона українських біженців», вигаданих колишнім прем’єр-міністром Беатою Шидло. І що з того, що це була очевидна маячня (навіть для її авторки)? Вона далі робить собі кар’єру в устах чиновників, адже в останні дні липня спікер Сенату Станіслав Карчевський, розмовляючи з німецькою «Deutsche Welle», говорить, відповідаючи на питання про європейських біженців: «за останні два роки до Польщі приїхали більше двох мільйонів українців, а багато політиків в ЄС цього не знають». Спікер, хоч і не говорить, що вони біженці, проте згадує про них у відповіді на питання про біженців. Приїзд громадян України до Польщі він називає польським «вибором моделі суспільства, в якому ми хочемо жити», адже «Польща вітає українців тому, що вони, ймовірно, розділять наші цінності».

Це було англомовне інтерв’ю, «експортне» для країн Західної Європи. Його комплементарність щодо українців у Польщі викличе немалий дисонанс серед тих, хто знає, як офіційна Варшава відгукується про «цінності» українців (тих, що «бандерівці») на власному, польському подвір’ї. У ті самі дні, коли Карчевський нахвалював українських еміґрантів німецьким журналістам, тісно пов’язаний із польським урядом портал niezalezna.pl написав, уже польською мовою: «Потрібно радикально підвищити рівень зарплат для польських працівників та суворо обмежити прийом працівників з України. Це великий виклик для уряду, але це необхідність».

Якщо до цього додати похвальні заяви колишнього міністра оборони Антонія Мацєревича після фінляндської зустрічі Трампа і Путіна та розмову батька нинішнього польського прем’єра з російським пропаґандистським аґентством, у котрому Корнель Моравецький наполягає на співпраці Варшави і Москви, то народжується передчуття чогось небезпечного. Небезпечного тому, що «Право і справедливість» у 2013 р. відкрито підтримала Майдан та вирішила на благо обох народів відкласти історичні претензії до українців, котрі почали захищати Європу. Тоді це була досить категорична позиція, а сьогодні вона звучить лише в марґінальних в ієрархії цієї партії людей. У «ПіС» щодо України і українців нині переважають закиди, нерідко більші, ніж проти російського президента.

Чи це заздрість до манери його майже 20-річного правління? Чи це пошук одного з небагатьох у світі вірних партнерів? Чи це (що найгірше) результат того, що російські співпрацівники, про яких усе голосніше говориться в контексті частини чиновників «ПіС», займають усе важливіше місце у польській владі?

Ще кілька років тому такі питання до «ПіС» би здавались безглуздими. Проте сьогодні влада розширює рамки безглуздя настільки, що подібні питання звучать усе серйозніше. Якщо немає навіть найменшого засудження антиукраїнських проявів у партії влади і навколо неї, навпаки, є дозвіл на ще більш абсурдні напади на нас, якщо у відповідь на чергові інформації про російські зв’язки віце-голови партії Мацєревича – мовчання, чи це значить, що реалізується зміна зовнішньополітичного курсу Польщі з західного на східний? Це може стати можливим за умови ще більшого обдурювання польського, поки що прозахідного суспільства, у якого алергія на путінський Схід. Проте політика, настрої і переконання — усе змінне. І українців у Польщі це, як ніколи, має занепокоїти! Ворогів з нас уже зробили, а маховик розкручується все більше. Що ще йому захочеться поглинути?.. ■

Поділитися: