Коротко о дост довгим житю Семана Мадзеляна. Ч. І

Петро ШафранЛЕМКІВСКА СТОРІНКА№48, 2012-11-25

Вельмишановного Семана Мадзеляна, симпатичного, цікавого лемка, великого патріоту, суспільного діяча, будителя й охоронця Лемківщини, обдарованого справжнім талантом письменника, поета, щиро одданого лемківскій громаді, познав-єм з його дописив в «Нашим слові». Особливо заінтересували мене його довги описи «На фронті», «Після фронту», «На селі колись», котрі приоздоблено рисунками Івана Русенка (скляр, дзяд, дротар, ворожка, косяр, фраїр, фраїрка). Потім читав-єм кождий його допис і все находив для себе дашто інтересуюче.

Семан Мадзелян. Фото Богдана Гука

Од тамтого часу минули довги роки, то нич дивного, же без його помочи не можу одтворити тото вшитко, што написав і што-м чув од нього в приватних і товариских розмовах. При гнесьній компутеровій техніці – то барз проста справа – перепровадити інтерв’ю на одлегліст. З нагоди його 90-ліття дост довго-зме зо собом побесідували.
Я попросив пана Семана:

Оповіджте, хоц би коротко, про своє дост юж довге житя, але зачнийте од дитинства.
Семан Мадзелян: Оповідати або писати про себе – то не така проста справа, як ся декому здає. То сповід не лем пред своїма внуками, правнуками, але і пред своїм народом. В тим припадку має то бити чиста правда, хоц би гірка чи встидлива. Ци потраф’ю одтворити єй без хаосу мрій і надійних снів про кращу долю? Глубока старіст має свої права. Писав-єм о собі юж дост дуже в «Нашим слові» і не випадат повтаряти тото саме. Хоц знам, же подібно так буде.
За бабиним календарьом вродив-єм ся в суботу рано, два тижні пред пущаньом (запусти – ред.), в вельку морозну зиму (18 лютого 1922 р.). На моїх хрестинах грали устянски циґане. Мойом хрестном мамом била няньова сестра Анна Федун з Тернополя, а мій хрестний отец – то Григорій Мерена – вчитель з Полян од Крениці. Моє дитинство било щасливе – пещене, але до часу, заким мій няньо Василь другий раз не вернув з Гамерики. Моя молодіст била така сама, як моїх ровесників і селянів: війна, німецка окупация і єй наслідки. Як вернув-єм з війни 23 квітня 1946 р. до свого села, то за рік оженив-єм ся зо свойом селянком Євгенійом Галябурдом. Цивільне вінчаня одбилося 17 червня, а 30-го вигнали нас з цілом родином з новой хижи на чужину. 17 років робив-єм в лісі, 7 в цегольни, а при тим ґаздував на мізерній ґаздівочці, котру наділила нам Акция «Вісла», жеби-зме не здохли з голоду. Наших 7 родин замешкало в єдним будинку, як в місті. Мали спільний подворец, спільни стайні, польову стодолу, спільну студню. Кури, гуси, качки мішаются, разом гребут в купах гною, купаются в гнояници, несут яйця в не своїй коприві, а што найцікавійше, же вечером кожде приходит до свого гнізда ци курника. Аж сусіде ся дивували, як можна жити в згоді в таким ґетті. Потім виїхали­зме з родином на 21 років до богатой Гамерики. Але і она духово для мене не мала той вартости, што рідни гори Карпати. Виховали-зме обоє п’ятеро діти, дочекалися 12 внуків і 9 правнуків. Лем дві внучки мают своїх мужів­лемків, єден внук має свою лемкиню, решта попуталися з чужинцями. Часом дакотрий внук, внучка пришле почтову картку з Ямайки, Пуерто Ріко, Гаваїв, Індиї або Европи такого змісту: «Кохана дзіду і баба. Ту барз крас – Пітер». Сьміятися ци смутити не є чого. То не тоти лемки, котрима били ми. То юж космополіти без нації, мови ци традиції. А, може, зато ліпше буде жити нашим внукам і правнукам в штораз більше зварюваним світі.

Але вернийме до наймолодших років…
Перший раз понюхав-єм смерт, як минуло мі 2 рочки. Моя мама в певници преберала кромпелі до саджиня, а я при ні чимси ся бавив. Хвилька єй неуваги – і било би по мі. Виліз-єм по камінних сходах на двір і просто полетів до ями по вивезеним гною, повной дощівки. Як мама вилетіла на двір, я юж пущав бульки. Уратувала, як пізнійше о тим споминала, зас плакала зо щестя в нещесьцю.
Раз пришов до нашой хижи Онуфрий Горощак в білий чузі і капелюши з велькима крисами. Хтів ня зімати, але-м втюк і притулився до баби Марини. Баба якоси смішні го назвала і погрозила погрибачом. – Як будеш слухав баби, то тя не возму, будеш? – Буду, – одповів-єм тихо. Незадовго поховали Онуфрия і його остатню в селі чугу, а на далеку дорогу дали му до труни його улюблену файку, повний дуганчак і фляшку оковити (тот поганьский звичай утримався в декотрих лемківских селах аж до початку двадцетих років минулого столітя).
Перше што-м запам’ятав в своїм житю, то гора Дів, висока до самого неба, часом сповита низкима хмарами, котру видів-єм каждий ден през вікно або з високого порога свойой хижи. В тим часі служив в нас тугій хлопчиско Прокіп Гунчак. Пас там корови, часом биками привозив одтамаль сухи патики до паліня в пецу. Раз привюз на подворец фуру зеленой чатини, а я ся го зьвідав: – Прокіп, ти не боїшся там ходити, не боїшся страхів? – Ні, не боюся, як будеш ти велькій, як я, тіж не будеш ся бояв. Але перше мусиш з’їсти 3 бочки капусти, чиру, кєселиці.

Я, малий Семанцьо, з бабою Мариною, сестрою няня – Текльою і кузинкою Янкою (Більцарева, 1927 р.)

Нич з тих бочок мі не смакувало, бо я мав ліпше: гусяре, камінці – розливиско річки під селом, вода, рибки, чужий зелений горох і біб, ничиї ягоди, малини і черешні, мамина мериндя і наше огниско, музика на вербових листках, весільни співи, ліпіня з церамічной глинки коників, когутиків і інчих розмаїтих балванів, без учителя, без жадного опікуна. Ци єст іщи даде в світі така «дитяча република»? Сонце заходит, час додому, час. Спів гусярів гармонізуєся з жабім хором, а вечірній дзвін кінчив щасливий ден тихого лемківского села. Вечеря, дрімота і найсолодший сон гусяра, котрий закінчує мама. – Вставай, спйошку, сьніданя готове. І гнеска зас підеш пасти гуси.

Пас-єм гуси цілима днями і в часі вакацій з другима дітми, на «камінцях» під селом (розливиско річки – неужиток). Не знам, ци гнески, мої правнуки одчувают тоту вакацийну радіст в далеким світі? Не знам, ци мают тот вільний дитячий світ без опікунів, як ми мали. Таке штоси може іщи істніти хибаль в дакотрій тропікальній пущи.

Думам, же в школі вчили-сте ся добрі?
Так, то правда. Не лем я, але вшитки вчилися не то же добрі, але барз добрі, бо то жадна штука закінчити одмінно 4 кляси за 7 років обов’язковой науки. Лем же нашима свідоцтвами нихто ся не інтересував, може учители. Мали-зме дуже вільного часу і прото робили-зме розмаїти збитки. Предо мном сідила Леся, дочка єґомосьця Михала Ковальчика, а я бив змушени годинами смотрити на єй гарду жовту косу. Якисий чорт ня підкусив, взяв єй до руки, вштурив до дірки в моїй лавці і заклинував фляшечком атраменту. Так сталося, же вчитель не викликав до таблиці кого іншого, лем акурат Лесю. Хтіла стати, але голова задерла ся догори – мусіла сісти. В тий секунді учитель бив юж коло мене, увільнив косу і ся зьвідав: – Ти то зробив? – Я, прошу пана. Зімав ня за ухо, поклав на «екзекуцийну лавку» пред своїм столом, вліпив на зад кілька ліскових київ. Пред таблицю насипав гороху і повів в злости: – На коліна, збиточнику! Терпів-єм окропний біль та встид пред цілом клясом і тихо шептав «юж николи більше, николи».
Наша школа і церква стояли на самій середині села, а мосток на Сохові (потік) ділив село на нижнянів і вишнянів. Раз в зимі, як-зме вишли зо школи, сніг бив такий теплий і мягкий, што аж просив, жеби ся ним бити. Тим разом виграли «битву» ми, нижняне, і дигінчили вишнянів аж до Асафата. Косьцьо Денезиїв стратив кєрпец, а я дурний взяв го і шмарив до Асафатовой проруби під люд. На другий ден Косьцьо пришов до школи в маминих черевіках на високих зап’ятках і наскаржив на мене пред учительком. Мав-єм щесьця, же тоту справу взяла пані Гуцалючка, витрискала ня ленійком по долони і казала на другій ден принести 2 злоти одшкодуваня. Як-єм пришов зо школи, не їв-єм нич, окрився на пецу і плакав. Для мене 2 зл. то бив велький скарб, бо юж єм знав, же зошит з олувком коштує 18 ґроши. Нашла ня ту тета Анна (моя хрестна мама), котра приїхала аж з Тернополя до няня в якісий барз важній справі. Погласкала-притулила, а я їй оповів цілу правду, як то било. Дала мі 2 злоти і обіцяла, же никому нич не повіст. На другий ден дав-єм учительці так дорогий для ня піняз – она передала го Косьцьови і казала, жеби зме ся препросили і подали руки. За кілька днів Косьцьо пришов до школи в нових жовтіцьких кєрпцях, котрима барз ся парадував.
Єдного дня сельском доріжком святочно убраний місцьовий жид Маюр Ґріншпан вертав з божниці в Фльоринці, а ми цілом гурмом летіли за ним і кричали: «Ай-вай, ай-вай». Жид Маюр грозив нам палицьом, а ми далі своє: «Ай-вай, ай-вай». Маюр вступив до мого няня і як пред світовим чловеком поскаржився на свою семітску долю. Як пригнав-єм гуси на свій подворец, няньо юж чекав на мене з ременьом в руці, котрим вигнав з мойой глупой голови антисемітизм на ціле моє житя. Скінчив-єм тоту слабеньку школу, шмарив торбу в кут і чув-єм ся так щасливо, як цисарский вояк по 7-літній службі.

Як били-сте підлітком, не ходили до школи, то што-сте робили?
Але на початку верну іщи до школи, бо забив-єм повісти, як вчив-єм ся 10 Божих заповіди. Єґомосьць Михал Ковальчик написав на таблици 10 заповіди, а ми одписали в зошитах. Казав за 10 днів навчитися на пам’ят. Акурат втовди читав-єм барз цікаву книжку «Око Пророка» і забив о інших обов’язках. Як пришов час, єґомосьць на виривки справджав задачу. Як пришла моя черга, оказалося, же-м найвекший бортак в цілій клясі. Єґомосьць якоси паскудні ня назвав і згідно з декальогом вліпив мі 10 ліскових київ. Бив то дивний чловек, наш родовитий лемко з котрисого села Ясельского повіту. Прозивав нас: «Ти гаде, смоку, холеро». Трактував нас не як діти, але як дурних баранів в своїм кошари. Іщи не ходив-єм до школи, а знав-єм дост добрі писати і читати по-українски, польски і рахувати до 100, без жадних помилок. То не била наука в гнесьнім розуміню, лем остаточна ліквідація анальфабетизму в давним селі. ■

Поділитися:

Категорії : Лемки

Коментарі

  1. наганула мені та Семенова розповідь оповіді мого діда Андрія Куціка з-під Мостиськ, 1922 року народження, і його долю зі школою, воюванням і життям. Шкода, що дітей у школах не вчать тим історіям життя.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*