Записав пл ■ ПОГЛЯДИ ■ №6, 2017-02-05
Олександр Колянчук, автор книжок про українські меморіали і військові формації першої половини ХХ ст.
Ми у Польщі звикли, що поляки вшановують місця пам’яті, де спочивають польські бійці. Вони відвідують такі місця. Тому, перебуваючи в Україні і бачучи, що там польські місця пам’яті теж поприбирані і видно, що хтось ними піклується, мені зробилося соромно з приводу того, що, наприклад, у Каліші, де знаходилося 700 могил петлюрівців, де було похоронених 12 українських генералів, лишився сьогодні один генеральський хрест. Думаю, що соті роковини українського незалежницького зриву 1917 року спонукають українську владу присвятити цьому питанню більшу увагу. Відзнака Міністерства оборони України, звичайно, тішить, бо це сигнал, що щось уже відбувається у справі. Тішить теж факт, що Київ побачив у Польщі людей, які зберігають українські могили, бо, як відомо, коли зберігається пам’ять про людей, то вони живуть. Я задоволений, що під час вручення відзнак у залі були присутні молоді люди, які цікавляться темою. Можливо, моя література буде для них путівником по місцях пам’яті.
Для мене отримання «Знаку пошани» є моментом, який усвідомив мені, що мої зацікавлення могилами петлюрівців мають щонайменше 40 років. А все почалося з дитинства. Маючи 10 років, я спілкувався зі зв’язковою генерала армії УНР Юрія Тютюнника Марією Урбан-Вовк. вона 1941 р. жила на Холмщині і, перебуваючи у моїй рідній хаті, вчила мене української мови. У свою чергу, мій батько, будучи у війську польському, під Києвом попав у більшовицький полон (1920 р.). Там перебував кілька років. У міжвоєнному періоді, працюючи в кооперативному русі, теж зустрічався з петлюрівцями. І це моє зацікавлення темою козаків отамана Петлюри йшло за мною від малого.
У 70-ті роки я був одного разу у відрядженні на Підляшші (Сувалки, Дубіни) і там побачив пам’ятники з українськими написами: «Тим, що вмерли, але не зрадили Україну». Оскільки я cам проживав біля Каліша, то знав, що там теж знаходилося понад 700 могил, які, на жаль, знищені. Саме тоді пригадав дитячі роки, зустрічі з М. Урбан-Вовк і слова батька, який нагадував мені, що треба заопікуватися могилами тих українців, яким прийшлося доживати у Польщі.
Почалося з того, що я для «Нашого слова» підготував першу статтю, а потім і весь цикл під назвою: «Слідами вояків Армії УНР». Пізніше це друкувалося теж в іншій українській пресі. Почалися мої контакти з істориками, які були задіяні, зокрема, при документальному фільмі «Важке братерство», який розповідав про польсько-український союз 1920 року. Це все спонукало мене до того, щоб після виходу на пенсію свій вільний час присвятити місцям пам’яті петлюрівців. І так до сьогодні я по цих місцях пам’яті блукаю.
