Записав П.Л. ■ ПОГЛЯДИ ■ №26, 2014-06-29
Олена Комар, організатор виїздів до Люблинця
Я була виселена з мого рідного Люблинця, як мала два роки. Коли я поїхала туди з іншими переселенцями 1992 р., ми обгородили місцевий цвинтар. І тоді було перше врочисте освячення могил у Старому та Новому Люблинці. Відтоді організовуємося і щороку їздимо в наше село.
З самого початку дуже сильно у справу виїздів до Люблинця включалися колишні жителі села, виселені в Україну, а також їхні нащадки. Як ми ставили огорожу, то вони привозили все необхідне для цього з України. Спочатку рідні землі відвідували переважно переселенці, а з часом також наші діти й онуки.
На жаль, усе міняється, і це є прикре. На початку від нас до Люблинця збиралося стільки людей, що необхідно було організувати два автобуси. Тепер важко зібрати охочих на один. Це саме відноситься і до людей, які були виселені на Мазури. Колись звідти приїжджали три автобуси, а нині автомобілями приїжджають лишень поодинокі особи.
Думаю, виникає це з того, що пам’ять про минуле в кожної сім’ї вже інша. Вважаю, що в таких поїздках беруть участь ті, хто цікавиться своїм минулим, ті, хто продовжує українську традицію. На усе, звичайно, має вплив свідомість свого походження, яка, на жаль, сьогодні щораз менша. Думаю, так є всюди.
Треба сказати, що протягом років, напевно, помінялася й сама логістика таких виїздів. Колись ми ночували в палатках, інколи – в автобусах. Було досить важко. Тепер, завдяки допомозі дирекції місцевої школи, ночуємо і харчуємося на туристичній базі для молоді. Мушу теж сказати, що нам у прибиранні кладовищ допомагають місцеві, які позичають знаряддя, приносять воду, і бачу, що місцеве населення вже звикло, що ми приїжджаємо.
Для мене особисто, але теж хіба для інших, які їдуть до своїх рідних сіл, така поїздка – це ніби зарядження мобільного телефону. Ми на рідних землях заряджаємо свою духовність, пригадуючи собі історію, відвідуючи свої рідні куточки на землі. Коли ми вже на місці, то стараємося відвідати більше сіл Любачівщини, і тому, крім Люблинця, заїжджаємо теж до Горайця, Жукова і Нового Села, де на цвинтарях відправляємо панахиду, молимося. Кожного року ми стараємося якимсь чином відновлювати церкву,
а цього року плануємо її помалювати.
Суттєве для нас є те, щоб, коли гуртуємося й організовуємо поїздку, зробити це в такий час, коли на рідних землях ми зможемо зустрітися з переселенцями, яких вивезено в Україну. Дуже важливо, щоб ми знали один одного. Такі поїздки допомагають нам у цьому.
