Коментар: Про Волинську трагедію 1943–1944 рр. в Сеймі РП

Ярослав Присташ, Вахтанг КіпіаніПОГЛЯДИ№17, 2013-04-28

Ярослав Присташ, головний редактор «Нашого слова»
Польська селянська партія (ПСП, пол. PSL) на кожних виборах проходить до парламенту з мінімальним результатом. Тому для неї вкрай важливим є втримання прихильності своїх виборців і пошук нового електорату. Відкликаючись до хліборобського етосу і захисту прав селян, вона використовує будь-які засоби, щоб не зникнути з політичної сцени.
Для цього вже неодноразово використовувалося волинське питання. Євродепутат Ярослав Каліновський та його колеґи побачили свій електорат у кресов’янах – за принципом, мовляв, треба мати якийсь електорат. Згаданий політик також очолив Комітет відзначення
70-ліття геноциду, здійсненого ОУН та УПА проти польського населення Східних Кресів. Заява про встановлення 11 липня Днем пам’яті жертв геноциду ОУН та УПА на Східних Кресах ІІ Речі Посполитої є продовженням послідовної політики. Адже на Волині, як можна зрозуміти, гинули тільки польські селяни. Для ПСП не має значення, що лише частина з українських збройних формувань убивала поляків, але відповідальність перекидається на цілість за ідеологію. Цим самим заперечується визвольна боротьба українців під час ІІ Світової війни і показується, що українцям краще будувати свій міф боротьби на Червоній армії.
Таким підходом ПСП відкидає ранішу пропозицію польського парламенту про спільну польсько-українську заяву про Волинь
1943–44 рр. Якщо Сейм РП проголосує за пропозицію ПСП, то це буде великий крок назад у порозумінні між Польщею та Україною. Таке примирення йде від початку виникнення української державності. Залишається сподіватися на мудрість польських депутатів.

Вахтанг Кіпіані, головний редактор «Історичної правди»
Заява Польської селянської партії справляє враження дежавю. Якби, наприклад, замість Селянської партії було українське об’єднання «Свобода» і якби замінити польські жертви ОУН, УПА на українські жертви Армії крайової чи польської поліції, то така симетрична зустрічна заява могла би бути схвалена «свободівцями».
На жаль, така заява не наближує й не продовжує достатньо дружній, політичний і гуманний діалог обох держав. Це певною мірою ультиматум, який не можна буде якось поправити, оскільки він надто категоричний. Він не залишає практично маневру для тих політичних сил, громадських інституцій, інтелектуалів, які традиційно вважаються друзями України.
У тексті правильно говориться, що пам’ять тих, хто загинув, має бути вшанована й увічнена. Але ані словом, ані комою, ані крапкою не позначене те, що жертви в тій кривавій борні були не тільки з польського боку, але й з українського. Якраз такого типу заявами, які пишуться не істориками, що досліджують конкретну кількість жертв, але політиками, мала б бути рівно віддана шана і пам’ять тим, хто загинув з польського боку і тим, хто загинув з українського. Ну, бодай хоч про них згадати.
Ця заява іґнорує українську трагедію Волині тих років, трагедію на Холмщині і т.д. Таким чином, це буде демонстрація недружного і не спрямованого на діалог ставлення вузького політикуму.
Скажу, що частина українських політиків зустріне таку декларацію з задоволенням, бо вони саме чекають на таку гостру, жорстку й антигуманну позицію від поляків. Звичайно, виникнення такої заяви – це якраз вода на млин для тих, хто виступає проти європейських цінностей, політики добросусідства, проти політики пам’яті. Мені здається, що нашу ситуацію буде відкинуто на декілька років назад.

Поділитися:

Категорії : Погляди