КОМЕНТАР: Про «українську» декларацію з 1977 р.

ПОГЛЯДИ2009-11-26

Александер Смоляр – член антикомуністичної опозиції, політолог, голова Фонду ім. Стефана Баторія.
“Декларація в українській справі” з 1977 р. була ініціативою Є. Ґедройця і середовища паризької “Культури”. Не була відокремленим випадком, а вписувалася в течію мислення Є. Ґедройця про Центрально -Східну Європу, особливо чітко віддзеркалюється вона в тому, що сьогодні називаємо концепцією УЛБ.

Ця концепція та дії редактора у її рамках, які він проводив у співпраці з такими особами, як Юліуш Мерошевський, Ґустав Герлінґ-Ґрудзинський, Юзеф Чапський, Юзеф Лободовський, Єжи Стемповський, виявилися з перспективи часу проявом далекоглядності і політичного мислення широкого формату. А напрямок мислення, який містить декларація, виявився бути історично значущим. Сьогодні в Польщі майже всі посилаються на концепцію, запропоновану Є. Ґедройцем, визнаючи, що його доробок у контексті УЛБ був найважливіший та значною мірою залишається таким і надалі. Тепер таке становище здається бути натуральним, проте в 40-50-60 чи 70-х рр. було проявом мислення відважного, революційного: Львів для українців, Вільнюс для литовців, віра в розвал Радянського Союзу та незалежність для народів, які входять у його склад.
Я не брав участі у приготуваннях тексту декларації, не був у центрі цієї ініціативи, вона зродилася з розмов Є. Ґедройця з представниками різних середовищ. Мене тоді ще не допускали до таких розмов. Натомість проблема відношення до сусідніх народів, особливо України, була темою, яка часто порушувалася в наших розмовах, про вагомість цієї справи, про шанси народів СРСР (у тому числі України) на визволення ми часто говорили. Найчастіше я зустрічався в Парижі з Ґ. Герлінґом-Ґрудзинським під час його приїздів у Мезон-Лафіт. Зацікавлення й увага, з якою Ґєдройць і середовище “Культури” слідкували за тим, що діялося в радянських республіках, особливо в Україні, просто вражало. Контакти “Культури” з українськими середовищами полегшувала тісна співпраця з Богданом Осадчуком. Ці зв’язки з ним були дуже важливими не тільки для формування стосунку до українського питання, його основи і головний напрямок були створені Ґедройцем уже раніше. Проте вони були важливими для кращого розуміння ситуації, він був чудовим джерелом інформації про те, що діється в Україні.
Декларацію в українській справі я вважав важливою з кількох причин. По- перше, з огляду на її політичне значення – декларація визнавала головним питання незалежності України, але й порушувала теж питання незалежності інших народів, що були включені в СРСР. А був це ж 1977 р., тривав ще “золотий період” правління Леоніда Брежнєва. У 70-ті роки в СРСР прокотилися чергові хвилі арештів дисидентів – російських, українських, єврейських, видано багаторічні вироки з засланням у табори. Багато формулювань, які знайшлися у декларації, могли сприйматися 1977 р. як абсолютна утопія. Дуже важливим був той факт, що підписантами декларації були еміґранти, які виводилися з кількох країн Центрально -Східної Європи: поляки, росіяни, чехи, угорці. Це було проявом нашої співпраці, показувало, що у важливих справах ми говоримо одним голосом.
Підписання спільної декларації такого типу було своєрідним прецедентом, значною мірою – вираженням змін, які проходили в наших країнах, появи антикомуністичної опозиції, спілкування її представників, також понад кордонами, що витворювало почуття спільноти. Це явище прийшло однак не з еміґрації, а з наших рідних країн, бо спочатку саме там виникло почуття спільноти, а також відчуття, що дії, параполітичні й інтелектуальні теж, а водночас інформування про репресованих, організування для них міжнародної допомоги, мало суттєве значення. У Польщі 1977 р. – це функціонування Комітету захисту робітників (КЗР), виникнення якого було проявом відкритого суспільного спротиву. КЗР був організацією з виразними політичними цілями, хоч сформованими у спосіб аполітичний, звертав увагу на захист прав людини, захист робітників, переслідуваних владою ПНР за страйки у Радомі. У Радянському Союзі був це період репресій щодо дисидентів. Там дисидентський рух серед росіян був тоді розбитий, частина відомих дисидентів (таких як Наталія Горбаневська чи Владимир Буковський) опинилися на Заході, їхні прізвища ми бачимо серед тих, хто підписали декларацію. У Чехословаччині тоді створено Карту 77, метою якої також був захист прав людини й демократії та боротьба з комуністичним ладом.
Підписання декларації мало для мене також особисте значення. Перший раз представники старої еміґрації (у цьому випадку редактор Є. Ґедройць) запросили для підписання важливого документа представника молодого покоління еміґрації, більше того – покоління еміграції 1968 р. Для мене і моїх друзів це було тоді знаком, що набрала сили наша політична діяльність в еміґрації. Я був зворушений, коли Є. Ґедройць звернувся до мене з пропозицією підписати декларацію. Поза середовищем “Культури”, яке було серед числа тих небагатьох, що прийняли нас із відкритими обіймами, у контактах із представниками старої еміґрації ми мали досить серйозні проблеми. Отож, вони вважали політичними еміґрантами тільки тих, хто після ІІ Світової війни не повернувся у Польщу. А ті, хто залишився, на їхню думку, були заражені через контакт із комунізмом, тому мали бути з неї виключені. Мали амбівалентний стосунок особливо до еміграції 1968 р. Саме тому жест Є. Ґедройця був такий важливий.
Середовище еміґрації 1968 р. відчувало деяку невпевненість щодо легітимності своїх дій, спрямованих на Польщу. Це була важка для нас психологічно ситуація. Наша група (мій брат Евґеніуш, я і моя дружина, Ян Т. Ґросс, Ірена Ґрудзинська, Кшиштоф Дорош) в еміґрації спеціально почала від справ, досить далеких від політики, почали видавати часопис, якого навіть назва мала на це вказувати – “Aneks”. Він позиціонував нас дуже скромно, як додаток для дій опозиційних середовищ у Польщі, спрямованих проти комуністичної диктатури. Словом, ми хотіли служити, у жодному випадку не мали почуття місії, не хотіли прозелітизму, а навпаки – ми старалися на шпальтах “Aneksu” представити широку палітру позицій, поглядів, репрезентованих на Заході у справах політичних, інтелектуальних, соціологічних, історичних. Ми були не дуже численним середовищем, проте дуже активно брали участь у справах Польщі, у підтримці демократичних рухів у нашому реґіоні. ми допомагали опозиції, після створення КЗР я став його офіційним представником у Соціалістичному інтернаціоналі. Ми всі не були професійними еміґрантами, працювали в університетах чи мас -медіа у країнах поселення, мали широкі контакти серед журналістів, політиків, не були ізольовані, як еміґранти, і це відіграло важливу роль у допомозі опозиції, ми були натуральним адресатом, до якого зверталися в разі необхідності – як з Польщі, так і з Заходу. “Aneks” займався проблематикою політичних рухів сучасного світу, з особливим виділенням Центральної й Східної Європи, культурою, релігією, ідеологією тоталітарних систем. Отож, мій підпис під декларацією в українській справі був натуральним, звернення, яке знаходилося в декларації, було теж нашим зверненням.
Значення багаторічних старань для України, польсько-українського порозуміння, до яких належало опублікування “Декларації в українській справі”, я собі чіткіше усвідомив щойно на зламі 1990-2000 рр., коли під час однієї з конференцій почув слова проф. Романа Шпорлюка, які мені здалися надзвичайно мудрими. Він сказав, що якби 1990 і 1991 р. українці не мали почуття безпеки зі сторони Польщі, якби не усвідомлювали собі, що зі сторони Польщі не загрожує їм будь-яка аґресія або територіальні претензії, які б посилалися на передвоєнну леґітимацію, то вони, можливо, з більшою обережністю думали б про створення незалежної України. А факт, що в українському питанні всі політичні сили в Польщі підтримали незалежність України і не висували політичних претензій, було наслідком дії концепції Є. Ґедройця і середовища “Культури”.

Наталія Горбаневська – російська дисидентка, поетеса.
Iніціатором заяви щодо українського питання, як відомо, був Єжи Ґедройць. Проте варто довідатися, який був внесок російської сторони – конкретно Владимира Максимова, головного редактора журналу “Континент”, що тісно співпрацював з “Культурою”, та Владимира Буковського.
Крім того, що на Максимова був покладений обов’язок збирати підписи серед російської еміґрації, до нього належить також розширення заяви, яка, згідно з задумом Ґедройця, мала бути польсько-російською. Максимов нагадав, що між Україною і ще двома країнами – Чехословаччиною та Угорщиною – можуть існувати територіальні претензії (з приводу теренів, включених у склад УРСР, тобто Радянського Союзу, згідно зі сталінським рішенням), і запропонував, щоб заяву підписали представники еміґрації з цих двох країн. І це зроблено.
Що ж стосується Буковського, то він вніс у заяву дуже важливий момент: вирішення питання про незалежність шляхом референдуму. Слід сказати, що я особисто поставилася до цього пункту не дуже схвально, я виступала за незалежність України беззастережно. Ґедройць теж сумнівався, чи дійсно потрібний такий запис, проте Буковський мав важливий арґумент: про референдум вони домовилися з українськими політв’язнями, коли він сидів у Владимирській тюрмі. Я змирилася, однак мене не залишали сумніви: совєтизоване населення України, – побоювалась я, – може не проголосувати за незалежність. І коли в Україні дійсно пройшов референдум (хоч це називалося не прямо “за незалежність”, а “за суверенність”), я побачила, що мій страх був безпідставним. Так що пропозиція Буковського також виявилася правильною.

“Наше слово” №48, 29 листопада 2009 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Погляди

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*