Анджей Бжезецький – головний редактор «Нової Східної Європи» ■ ПОГЛЯДИ ■ 2009-08-26
Серед інтерпретацій останніх подій на лінії Москва – Київ переважають дві версії. Згідно з першою, повний оскаржень на адресу Віктора Ющенка виступ Дмітрія Медведєва і замішання довкола вислання до Києва нового посла – це початок серйозної політичної битви: Росія готується до українських президентських виборів і хоче оголосити, кого українці повинні вибирати. Друга інтерпретація натякає, що дивна поведінка Кремля (бо інакше це не можна назвати) – це тільки результат внутрішньоросійської палацової боротьби та змагання президента Росії з її прем’єром Владіміром Путіном.
І вся справа загалом небагато має спільного з українською політикою, а з самим Ющенком уже й поготів. Такої думки дотримується, наприклад, Віталій Портников, який в одному зі своїх текстів переконує, що функція посла в Києві пов’язана передусім з контролем над газовими транзакціями. Віктор Черномирдін, цілком зрозуміло, виконував цю роль чудово. А тепер просто виникла суперечка про те, хто “опікуватиметься” газовим інтересом. Адже, як переконує В. Портников, найбільші гроші в Україні і чималі в Росії роблять саме на газі. Михаїл Зурабов був би тут власне випадковою жертвою.
Ця інтерпретація цілком послідовна і логічна. Адже в арґументації Медведєва не було жодної свіжої думки, а влада в Києві останнім часом нічого такого не зробила, що мало би дати підґрунтя для такого жесту Москви. Важко теж підозрівати, щоб це мало якось особливо вплинути на перебіг і результат виборчої кампанії над Дніпром. А якщо вже, то радше допоможе Ющенку. Його спокійна реакція повинна здобути для нього симпатію.
Проте, незалежно від тимчасових причин перипетій з висиланням посла до Києва, не можна не помітити, що останні події у відносинах між обома країнами – це прояв віддалення України від Росії.
Обидві, донедавна ще братні, республіки ділить щораз більше. Видно це також по результатах дослідження громадської думки (особливо після минулорічної війни у Грузії), що українці та росіяни ставляться одні до одних щораз більш прохолодно. До цього часу велика політика – це було одне, а щоденне життя (родинні відносини, виїзди на заробітки, поп-культура, відпочинок у Криму) йшло власним шляхом. Але дії політиків врешті перекладаються на міжлюдські відносини.
З одної сторони – це добре. Україна здобула незалежність 1991 р. безболісно, а справжній відрив від метрополії повинен однак трохи боліти. І діється так від 2004 р. З другої сторони, Україна мусить пам’ятати, що Росія – це найбільший і найважливіший економічно сусід. Цього не змінити. Отож, не йдеться про те, щоб відносини між обома державами були прохолодними, тільки про те, щоб були нормальними. А це не так легко осягнути. І ще одна справа: як видно, відносини України з Росією складні, з Білоруссю – ніякі, з Польщею – формально чудові, а в дійсності коректні. Незалежно від того, хто буде керувати над Дніпром від 2010 р., чекає його (її?) багато роботи, щоб випрацювати для зовнішньої політики України (хоча б щодо найближчих сусідів) якусь конкретну візію.
“Наше слово” №35, 30 серпня 2009 року {moscomment}
