Щороку патріотично святкуємо День незалежності України. Тішимося, що врешті українці мають свою державу і світ її визнає.
Українці – незалежні від колишнього Радянського Союзу. однак цю червону імперію у великій мірі будували українці. Її не зовсім нав’язували ззовні: українці її теж творили. Самі своїх співвітчизників запроторювали в тюрми, посилали на заслання. Українці не останніми були й у Кремлі – і варто про це пам’ятати, коли святкуємо свободу. Українці визволилися також самі від себе.

Головним видається незалежність від свого рабського менталітету і постколоніальних манер. До цього, на жаль, ще далеко. Найяскравішим прикладом цього є стан української мови в державі. Ні, це ані не мітичні жиди, ані не москалі русифікували й далі русифікують Україну. Це роблять самі українці, без яких нічого б не відбулося. Тож припинімо шукати, згідно з теорією змови, московської руки. Вона тут зайва, української руки вистачить.

То яку незалежність ми святкуємо? У політичному, економічному, культурному розумінні Україна надалі в Радянському Союзі. Міжнародне визнання ще не творить держави. Для цього потрібне стратегічне, перспективне планування та дії в цьому напрямі. Гордими, бунчужними заявами політиків, ура-патріотів українська ідея стає посміховиськом, – якщо вона взагалі є.
Теперішній стан України можна прирівняти до Гетьманщини – ніби держави. Вона животіє силою своєї інерції. Хтось її попхне на Схід, то іде туди, наступний штовхне її на Захід, то вона сюди покотиться: і так безнастанно кружляє. Ніхто не знає: навіщо? А нинішня влада здає колишній метрополії все що тільки можна. […] тільки можна.
Може, незалежність – це можливість олігархам вільно вводити свої порядки? Чи краще бути самостійним чиновником та безкарно брати хабарі? Ці ж люди незалежні у своїх рішеннях, правда? Можливо, ідеться про незалежність від Конституції України найвищих осіб у державі? Вона ж їх обмежує, значить – не потрібна: або лише годиться тоді, коли треба захистити свої права.
То що це за незалежність така? Усі її хвалять, а мало хто її насправді бачив. Чи слід тоді святкувати й пишатися незалежною Україною? Чи через 21 рік від відокремлення від СРСР Українська держава надалі ще залишається Україною? чи варто тоді вітати громадян України з їхнім Днем незалежності? Чи часом вони не «пошлють мене матом» якнайдалі з моєю Україною та самостійністю? Можливо, скажуть, що чогось «випендруюся» зі своїм націоналізмом?
А ми святкуймо якнайголосніше, щоб заглушити свій жаль, що не так сталося, як гадалося, бо ж «маємо, що маємо» – тобто повний «українізець». Можемо також пореготати з нашої наївності – на радість тим, хто сидить на Олімпі й «будує» Україну.
Слава Україні? А яким героям слава? Катерині ІІ, Ленінові, Сталінові, Бандері, Шухевичу? Кожен має своїх героїв. То варто спершу спитати – «а хто твої герої?», – перед тим, як їх славити. Кожен своєю дорогою творив Україну.
Насамкінець залишається вічне «contra spem spero» – без надії сподіваюсь.