КОЛОНІЗОВАНИЙ телепростір

Павло КосУКРАЇНА2011-09-29

Історія інтеґрації країн Центральної Європи з ЄС показує, що одним з ключових її аспектів повинна бути ефективна політика інформування суспільства. В Україні цей напрям праці залишає бажати кращого. Ключові причини такого стану речей мають фінансові, інституційні, методологічні та зовнішні корені. Саме останній фактор, який стосується в основному російських впливів над Дніпром, заслуговує на особливу увагу.

За даними Центру Разумкова, станом на лютий 2011 р. лише 56,3% українців вважає вступ України до ЄС потрібним. Водночас для значної частини українських громадян пріоритетним напрямком зовнішньої політики є відносини з Росією (у лютому – 40,4% при 35,5% тих, що віддають перевагу ЄС). Нарешті, одним з ключових джерел інформації про ЄС для українського суспільства є російські телеканали (21,4%) – це має значення з огляду на їхню особливу популярність у реґіонах, які найменш позитивно ставляться до інтеґрації України з Заходом. Наприклад, для 52,5% кримчан вони є основним джерелом інформації, а російським ЗМІ довіряє в автономії 51,9% громадян (українським – 45,5%).
Російські телеканали, радіостанції чи газети реґулярно розповсюджують дві основні тези. Першою є наголошення на неґативних наслідках (переважно надуманих) інтеґрації з ЄС економік країн Центральної Європи. Російські ЗМІ повідомляють, що вступ до ЄС призвів до зростання безробіття, погіршення матеріального статусу населення та втрати частини державного суверенітету. Ледь не кожного дня сповіщають про “вибухи суспільного незадоволення” в державах ЄС. Водночас замовчують те, що криза в Європі і в Росії – це “дві великі різниці”. Також наводиться низка прикладів зверхнього ставлення Брюсселя до Києва та доказів, що Україна не має будь-яких шансів на вступ до ЄС навіть у далекому майбутньому.
Другим напрямком діяльності російських ЗМІ в Україні є зусилля, метою яких є формування у свідомості українців переконання про приналежність до російської культурної спільноти. Наприклад, російські ЗМІ популяризують тезу, що “кожен українець, який розмовляє російською, це росіянин”. У відношенні до України слово “держава” замінюють словом “республіка”. Крім того, Україну реґулярно прирівнюють до “країн колишнього СРСР”, “держав СНД”, “пострадянського простору” тощо.
Плавно і наче непомітно такий підхід перехоплюють й українські мас -медіа. Візитам європейських чиновників в Україну вони присвячують значно менше уваги, ніж візитам російських лідерів. Прикладом цього може бути квітневий приїзд до Києва Владиміра Путіна, який для мас- медіа був чи не основною подією тижня.
Формуванню переконання про приналежність України до “русского міра” сприяє велика кількість продуктів російського походження або з російським контекстом в українському медіапросторі – фільмів, серіалів, ток шоу, музичних і спортивних передач. За даними газети “Тиждень”, у будні (у prime time, тобто від 18:00 до 23:00 год.) співвідношення продуктів свій/іноземний на українських телеканалах таке: “Інтер” – 30/70, “1+1” – 55/45, “Україна” – 7/93, СТБ – 78/22, ICTV – 40/60, “Новий” – 75/25, НТН – 37/63.
Найбільш популярними в Україні є саме серіали російського походження. На українські розважальні проекти (“Х-Фактор”, “Фабрика зірок” чи “Танці з зірками”) російських виконавців запрошують нарівні з вітчизняними. При чому про ажіотаж навколо таких зірок, як Ф. Кіркоров чи М. Басков, українські ідоли можуть у кращому випадку хіба що помріяти. Численними є вислови українських телеведучих щодо російських фільмів, виконавців – як “наших”.
Футбольні фанати після повідомлень про досягнення вітчизняних команд автоматично отримують інформацію відносно результатів російських клубів. Те саме стосується он-лайн трансляцій футбольних змагань на веб сайтах. А чому не, наприклад, італійських або французьких? Запитання – без відповіді.
Такі тенденції в інфопросторі України суттєво ускладнюють інтеґрацію з ЄС. За даними Центру Разумкова, лише 31,8% українців вважають себе європейцями. У найбільш євро скептичному Криму до російської культурної традиції відносить себе аж 61,4% громадян, радянської – 18,4%, а української та загальноєвропейської – по 3,4% жителів автономії. Наївно вважати, що у всьому винна політика інформування. Це далеко не так. Але український інформаційний простір мало в чому схожий на простір держави, яка офіційною метою називає інтеґрацію з ЄС.
Адекватною відповіддю може бути підсилення альтернативних джерел інформації, привабливих за формою і змістом. Джерел, які будуть зміцнювати переконання про приналежність до західного світу, в якому Україна має своє місце. Іншим способом зміни тенденцій повинен бути діалог влади з менеджментом комерційних телеканалів, які є набагато популярнішими за державні. В цьому контексті очевидно позитивним є початок мовлення україномовної версії каналу “Euronews”. Але з урахуванням поточних тенденцій зі свободою слова навряд чи варто й тут чекати особливих успіхів.
На жаль, окремі приклади на медіа ринку свідчать про щораз активнішу будову “русского міра” в Україні. Інформаційні впливи Росії поступово вибудовують додаткову перешкоду для Києва в його інтеґрації з Заходом. Безсумнівно, Кремль та промосковські сили над Дніпром цей світоглядний паркан використовуватимуть у політичних цілях тоді, як Україна буде наближатися до ЄС. В умовах, коли суспільство недостатньо інформоване, спекулювати досить легко… Таким чином, здається, майбутній шлях України до ЄС надалі буде специфічним – з постійними реверансами в бік Москви.

“Наше слово” №40, 2 жовтня 2011 року {moscomment}

Поділитися:

Категорії : Україна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*