Коли ми повернемося додому…

Світлана Мельник, КраківГРОМАДА№40, 2017-10-01

Сучасна хвиля української еміґрації. Російськомовні й українськомовні, патріоти і не дуже, молоді студенти й родини з трьох поколінь. До чого прагнуть, як бачать майбутнє своїх дітей? І яке місце в ньому займає Україна? Які шанси і можливості збереження національної самототожності мають діти нинішніх еміґрантів з України? Таку розвідку ми спробували зробити на території Кракова, де українська діаспора – одна з найбільших у Польщі.

День України в iTechcloud coworking, Краків. Фото надане iTechcloud coworking

Громадяни світу

Павло з дружиною і сином приїхали до Польщі з Києва рік тому, мають намір залишатися тут і надалі. Дитина інтенсивно вивчає польську та англійську, проте вивчення української 11-річного хлопця не цікавить. Української вдома теж не вживають – мама росіянка, розуміє, але не говорить. Проте Павло хотів би, щоб син вивчав історію України і спілкувався українською. Добре, якби це було щось на зразок українського клубу, куди можна прийти у вільний час, і в якійсь цікавій, ігровій формі долучати дитину до української культури. Хоч розуміє, що для цього потрібні ентузіасти і спонсори.
Щодо майбутнього мій співрозмовник досить космополітичний:
– Поляком син не виросте, запізно приїхав. Я хочу, щоб він виріс людиною з широким світоглядом, а не українцем, поляком чи ще кимось. Але знав культуру, історію, традиції України, Польщі і будь-якої іншої країни, якої схоче. Я хочу, щоб він розумів, що кордони тільки в нас у головах. Є місце, де ти народився, але перед тобою весь світ…
Подібна позиція, щоправда, може, без філософського аспекту, досить поширена серед російськомовних родин еміґрантів з України .
Ірина, наша наступна співбесідниця, з цього приводу не приховує емоцій. Каже, що ще 2015 р. виступили з ініціативою зробити український клуб, проводили зустрічі. Приходили і люди, які недавно приїхали з України, і українці з Польщі. Останні чекали української бесіди, бо російської мови майже не розуміють. Але через те, що більшість гостей російськомовні, зустрічі з часом згасли.
Подібна історія і з дитячими заходами:
– Більшість дітей з України – російськомовні, інші діти в розмові з ними теж переходять на російську. Прикро, що російськомовні батьки не хочуть, щоб їхні діти вивчали українську, мотивуючи це тим, що треба навчатися польської.
Питання, де в Кракові діти з українських родин можуть навчатися української мови, літератури, історії – дуже актуальне, каже Ірина.
– Ми проводили Шевченківські дні, День мами, організовували зустріч на Різдвяне свято… Проте такого місця чи школи, де діти могли б реґулярно навчатися української, немає. Наразі вся відповідальність у цьому питанні лежить на родині. Але нехай нас буде і невеличка група людей, зберігати наші традиції – це наш обов’язок.

«Зберігати наші традиції – це наш обов’язок»
У цьому прагненні Ірина не самотня. Полтавчанка Оксана мешкає в Кракові з чоловіком і дитиною вже другий рік. Говорить, що її семирічний син Веніамін вважає себе українцем. І це багато в чому залежить від домашнього виховання й позиції батьків.

Повний зміст статті можете прочитати, придбавши друковану або електронну версію газети

Опубліковано в Громада, Останній номер.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *