Коли буде друга Помаранчева революція-2?

Валерій МайданюкУКРАЇНА№17, 2013-04-28

Лідери української опозиції – Арсеній Яценюк, Віталій Кличко та Олег Тягнибок – оголосили про початок довгострокової акції протестів проти режиму Януковича «Вставай, Україно!». Цією політичною кампанією, яка складається з серії протестних мітинґів по всіх містах України, опозиція хоче «розбудити» хвилю революційного піднесення, результатом чого має стати усунення від влади президента Януковича.

Очевидно, що опозиція виграти вибори не зможе, оскільки панує жорсткий адмінресурс, тому вона сподівається заробити політичні дивіденди на збільшенні рівня невдоволення владою серед населення, яке дезорієнтоване українською політичною отаманщиною та вже давно, від часів Ющенка й Тимошенко, не бачило лідера загальнонаціонального масштабу. Опозиція має на меті консолідувати весь протестний електорат навколо нового «колективного керівництва» української нації, переконати у власній єдності та здобути народні симпатії. Напівавторитарний режим Януковича можна усунути лише шляхом масових виступів, підготовкою до яких зараз і займається опозиція: тобто готується підґрунтя для другої Помаранчевої революції.
Та чи можливе повторення революційної ситуації зразка 2004 р. і чи є сьогодні в Україні передумови для нової революційної ситуації і скинення режиму Януковича? Для кожної всенародної революції – а саме такої сподіваються представники української опозиції – потрібні відповідні умови. Революції не відбуваються з волі партійного керівництва чи політтехнологів – вони повинні дозріти й мати об’єктивне підґрунтя. необхідні для виникнення революційної ситуації умови були 2004 р. А що маємо сьогодні? Для революційного народного сплеску необхідне масове невдоволення владним режимом, прагнення людей замінити владу на будь-яку іншу, чого тепер ще нема. Януковича підтримують не менше як 30% українців і розчарування в ньому не досягло ще критичної точки. В Україні є значна частина людей, які вважають опозиційних політиків гіршими кандидатами на керівників країни, порівнюючи з реґіоналами. До того ж, трирічне правління – це зазвичай закороткий термін для досягнення граничної міри невдоволення владою у відчутті традиційно терпеливого українського народу.
Самої масової підтримки народом опозиційних сил недостаньо, бо, крім боротьби проти владного режиму, треба мати що владі протиставити. На сьогодні влада в країні сильно сконцентрована навколо Партії реґіонів, а її опора в областях і районах добре простимульована посадами та фінансовою підтримкою, тож свої «теплі місця» марґінальним опозиціонерам вона так легко не віддасть. Самі опозиційні сили являють собою зграю отаманів, як з епохи Руїни, кожен з яких цілком серйозно хоче стати гетьманом. Усі три опозиційні лідери – Тягнибок, Яценюк та Кличко – сьогодні нагадують політичних піґмеїв, які претендують на роль національних лідерів, і жоден з них не користується загальнонародною підтримкою. Для революції потрібний один лідер чи єдина політична партія або коаліція, яка здатна консолідувати всі опозиційні сили для боротьби так, як це було під час Помаранчевої революції 2004 р. чи Оксамитових 1989 р. Сьогодні опозиціонери тільки декларативно єдині, проте ідеологічно розпорошенні, тому не можуть повести за собою народу, адже вони не здатні навіть ефективно, без скандалів та конфузів, скоординувати власні спільні дії.
Революції рідко відбуваються в якійсь окремій країні без міжнародного впливу на розвиток революційного процесу. Тому для кожної демократичної революції потрібна підтримка міжнародної спільноти. Помаранчева революція мала потужну медійну, фінансову, дипломатичну та політичну підтримку Заходу, а вся українська діаспора була переконана, що лідери української опозиції дійсно захищають інтереси народу, тому не шкодували зусиль для допомоги «новонародженій демократії». Водночас сьогоднішні українські опозиціонери, зокрема антиліберальна ВО «Свобода», не користуються такою потужною підтримкою європейської громадськості. Навіть у питанні звільнення Тимошенко з ув’язнення Захід не пішов далі декларацій та критичних заяв. Євроатлантична спільнота не готова і не прагне застосування радикальних засобів впливу на режим Януковича, зокрема таких, як економічний та дипломатичний тиск чи зовнішньополітична ізоляція України. Навпаки, у період, коли вже вголос усі почали говорити про міжнародну дипломатичну ізоляцію України, Януковича запрошують у Брюссель. Певний час Євросоюз тиснув на Януковича політично, що проявлялося в скасуванні візитів, перенесенні самітів, але цю стратегію визнано такою, що не спрацювала, і сьогодні ЄС знову прагне відкрити канали для комунікації з Україною. Проявом потепління ставлення ЄС стало надання Україні макрофінансової допомоги у вигляді 610 мільйонів євро кредитів на вигідних умовах. «Це найбільша макрофінансова допомога, яку коли-небудь надавав Європейський Союз», – підкреслив голова Єврокомісії Жозе-Мануель Баррозу. А без підтримки Заходу кожна спроба революційної зміни влади в Україні не матиме успіху.

Однак однією з найвагоміших умов революції є віра народних мас у можливість змін, готовність до боротьби і жертв. А сьогодні в Україні мало хто з колишніх учасників Майдану готовий вірити політикам та йти на прорив міліцейських кордонів, ризикуючи власним здоров’ям, свободою чи кар’єрою. Усі пам’ятають, як молоді люди відморожували ноги на засніженому Майдані, мерзли та голодували, проявляли надзвичайну жертовність у підтримці Ющенка. А потім вони повернулися додому й побачили, як на владних посадах у районах та міністерствах опинилися місцеві злодійкуваті бізнесмени або ж залишилися корумповані чиновники, які ще вчора переслідували молодих патріотів. На високі державні посади поприходили ті ж самі олігархи та чиновники, які раніше підтримували Януковича. Багато українців тоді зрозуміли, що місцева еліта є єдиною спільнотою партнерів, які ніколи не викинуть один одного з «системи». Тому безкоштовно стояти на мітинґу за перемогу якоїсь партії, і відповідно, дальшу можливість депутатів-переможців брати хабарі та «відкати» (гроші на перекуп – ред.), ніхто з простих українців не буде.
Тож сьогодні в Україні немає умов для розгортання революційного сценарію зміни влади, хоч як би того не хотіли та штучно не інспірували деякі політичні сили. крім того, згідно з соціологічними законами розвитку цивілізації, політична активність мас досягає свого апогею через кожні 14,5 року. Так, в Україні бурхливі події 1989–1991 рр. завершилися революцією на межі 2004–2005 рр. – тож після першого замкнутого циклу революційної активності наступну повноцінну українську революцію можна очікувати близько 2020 р. Владний режим до того часу втратить будь-які рамки законності та перейде межі дозволеного. А в Україні виросте нове покоління українців, яких ще не встигли обманути «демократичні» політики. ■

Поділитися:

Категорії : Україна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*