Богдан Гук ■ ПОДІЇ ■ №35, 2014-08-31

Історико-культурна уява працює у згоді з літерою, тож коли дивлюся на кам’яні гори Дев’ятира і шукаю для них монументальні відповідники, саме уява малює порівняння зі Змієвими валами на сході України та холмською твердинею князя Данила… До 18 серпня 2014 р. ніхто не зміг датувати цей унікальний архітектурний ансамбль, який нині становить величну руїну, але ще 1945 р. тут стояла дерев’яна церква, обведена муром 2–4-метрової висоти з двома брамами, дзвіницею та чотирма капличками, серед яких поховальна каплиця та підземна захристія. Путівники, шематизми, спогади, історичні монографії – ці всі видання стороною обходили те, чого не повинна обійти увага людини, яка називає себе культурною, а згідно з новою європейською модою – багатокультурною.

Серед кам’яного архіву Розточчя
Цього серпневого ранку Шимон Моджеєвський (голова товариства «Маґурич») наче кіт поліз на західну браму. На її вершині стояв кам’яний хрест з кириличними літерами. Внизу з шематизмом о. Блажейовського в руці чекав Святослав Ґаль і, отримавши згори інформацію, з властивою собі математичною ретельністю переклав літери «РБ АΨН» на: «Року Божого 1750». Попереднього дня стало відомо, що хрест на східній брамі має дату 1749 (тобто АΨМΘ), але вона могла бути взятою нізвідки. Тепер видно зв’язок обох дат, тобто того, що спершу будувалася східна брама, а рік пізніше – західна.
Згадані постаті не з’явилися в Дев’ятирі випадково, як і інші особи, серед яких трійка хлопців з Івано-Франкового (давніше Янів), хлопці з виправного закладу в Наролі, Ольга Соляр з Перемишля, Андрій Божик з Гребенного, кілька молодих людей з Любачева. Їх усіх на час від 15 до 20 серпня в одному місці зібрав Олександр Юшинський з фонду «Світлочутливість» з Любачева. Це саме він написав проект «Пам’ять во ім’я доброго майбутнього», вписуючи в нього повернення до Дев’ятира, тобто повернення до неможливого.
У ХХ ст. різні держави довго руйнували це село, перетворюючи на «архів», де все видно, проте мало тих, хто вміє читати його пожовклі документи. З авторитарних обіймів довоєнної Польщі Дев’ятир вийшов з одним в’язнем Берези-Картузької. Після 1939 р. Німеччина, в рамках обміну населенням, забрала з СРСР німців з Анзінґена. У червні 1941 р. наступальний Вермахт зійшовся тут у кривавих обіймах з Червоною Армією, залишивши після себе біля 50 трупів та кілька десятків спалених домів.
Не пізніше як 1942 р. Німеччина зліквідувала всіх дев’ятирських жидів. У грудні 1945 р. Республіка Польща, очищуючись від «сторонніх», вигнала місцевих 1500 українців до Української РСР, а в травні 1947 р. ця ж держава вигнала рештки – 142 чоловік – на свої нові західні землі. Залишилося всього 10 родин українців, необхідних до праці на місцевій залізниці, а також 12 поляків.
Серед цього «архівного фонду» жахів, куди ніхто не хоче заглядати, виділяється той «документ», про який не згадують найкращі польські монографії, які стосуються німецьких екзекуцій. Єдина згадка на польському сайті фіксує «масову екзекуцію в лісі Нивки». Так можна описувати розстріл тільки тих людей, які не мають роду­племені і не варті життя, безіменні. І це все. Тимчасом 2003 р. я мав нагоду багато почути про Дев’ятир від його уродженця Йосипа Романця. Нині його нема серед живих, але зберігся запис цієї розмови. Романець 24 червня 1941 р. чудом урятувався з рук німецьких вояків, проте вони таки розстріляли тоді групу мешканців Дев’ятира. Жертвами стали українці, а не поляки, вбивство яких вважають неморальною подією, а тимчасом убивство українців, навіть масове, може бути лише непотрібним фактом…

У спецфонді пам’яті
Андрій Божик з Гребенного є внуком Йосифа Романця. Ідемо на південь. Він у дитинстві пас тут корови. Тоді ця місцевість ще не заросла вільхами до непроглядності. Показує мені наступні руїни. Над потоком камінна капличка, яка ретельно фіксує місце прадавнього поганського культу вод. Обіч обвалені стіни плебанії. Тут народився майбутній владика Костянтин Чехович.
– Твій дід, Андрію, згадував мені, що село заснували дев’ять чоловіків, але не знав, коли це сталося.
– Цього не знав би, певно, навіть його батько, який на початку XX ст. пристав у Дев’ятир за коваля.
Отак ходимо удвох кам’яним «архівом» на ім’я Дев’ятир. З іншого «архіву» пам’ять видобуває розповідь Й. Романця (повернувшись до Перемишля заново ретельно її прослуховую). Тут був давній центр села. Після 1944 р. совіти здерли бляху з усього, що могли: з церкви, плебанії, сільської канцелярії, будинку просвіти, крамниці. Польські прикордонники задумали з церковних балів збудувати собі станицю, але потім це пішло на будинок, в якому якийсь час була школа, а пізніше його розібрали. Хати на присілках переважно спалила УПА. Кілька зайняли польські поселенці. Поляки з Горинця намагалися розібрати на матеріал ще й мур, але втрутився солтис Михайло Юнко.
«Пригадую отця Ґойдиша, він був добрим священиком, – хрипкому прокуреному голосові Й. Романця магнітофонний запис не дозволив цілком відійти з-поміж живих. – Мав двох синів, Дорка і Левка. Імосць померла, похоронена в пивниці на цвинтарі. Підготував і собі місце спочинку, але як границю встановили, то він мешкав на Україні, й похоронили його на німецькому цвинтарі в Айнзінґен».
Сьогодні в Україні є присілки Чорнії, Дубрівки, Ковалі, Снігурі, Сорочі Лози, Лозини, Тростянка, Попова, Мочари. У Польщі – Долина, Керниця, Грушки, Солотвина та Луг. Нині, у серпні 2014 р., саме тут, за дороговказом «Мочари», який не вказує давні Мочари, а його польський замінник, працює любачівська «Світлочутливість».
Праця приносить дива. Спершу волонтери знайшли залізний хрест з купола розібраної церкви. Потім за південним муром серед кущів виявили уламки пам’ятника на честь великого князя Володимира. Пам’ятник поставлено до 950-річчя хрещення Русі-України, а нині скинули його за мур та розтрощили незнані люди. Для невідомих прихильників римського католицтва не був це князь-хреститель, а схизматський ідол. На двох уламках можна прочитати фраґменти написів «Хрещ» та «Україн». Моджеєвський міркує, чи вдасться його якось склеїти, щоб поставити на давньому місці. На протилежному боці не розділила долі Володимира кам’яна, як сповіщає напис, «Пам’ятка першої місії з Дев’ятирі 9–14 VII 1927». Однак хтось зміг-таки видобути з-під нього кам’яну плиту, яка важить кількасот кілограмів. На щастя, не зміг вивезти.
– Яку майбутність бачиш перед дев’ятирськими пам’ятками? – питаю Олька Юшинського.
– Наш фонд планує взяти на себе відповідальність за утримання площі храму і прицерковного муру, а також сприяти можливості туристичного ознайомлення з усією територією, бо охочих є дуже багато.
– Знаєш, Ольку, у твоїх висловлюваннях одне характерне: ти ні разу не вжив слова «українська культура», «українська історія», тобто ти поводишся так само, як ті туристи, з якими вчора й нині я розмовляв. Вони також не хотіли знати, що оглядають українську матеріальну спадщину.
– Я виховався на путівниках та інформаційних дошках, і тому справді слід змінити спосіб розповіді про тутешні церкви, хрести, каплички та цвинтарі. Це не є пам’ятки незнаної культури з-понад 1000-річної давнини, а українська культурна спадщина. Коли означатимемо виразно ці місця, то інформація англійською, польською та українською мовами на щитах буде якраз на цьому зосереджуватися. Слово «український» повинно викликати добрі, а не погані асоціації. Адже нащадків тих, хто воював тут у 40-ві роки, годі звинувачувати.
Дивлюся на частину волонтерів, яких зібрав Юшинський: українців Олю Соляр, Святослава Ґаля та Андрія Божика. Шеф «Світлочутливості» не знає, що вони будуть викликати погані асоціації, бо вони не відречуться від своїх батьків-дідів, а польська держава не хоче відректися від українських депортацій у 1944–1947 роках. Тож відкритим залишається питання, що чекає дев’ятирський пам’ятник князеві Володимиру з написом «хрещення» та «Україна» після того, як він, склеєний, знову стане біля руїни Дев’ятира. Легше князя очистити з землі, ніж цю трійку and Company – з пороху ідеологічних стереотипів. ■
◄ Останній парох Дев’ятира о. Володимир Ґойдиш, у тлі церква на кам’яному настилі, прибл. 1940 р. фото з сайту Cerkiewnik Polski
◄ Видобуті з-під землі та з-посеред кущів, наче в Амазонії, кам’яні підвалини храму Воздвиження Хреста Господнього

Поділитися: