Анастасія КанарськаРЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ№41, 2017-10-08

«МІФ», Документальний фільм, 2017. Режисери – Леонід Кантер, Іван Ясній.

«Ми помремо не в Парижі, тепер я напевно це знаю», – ці рядки Наталки Білоцерківець крутилися в голові того вечора, хоч зовсім і не звучали у фільмі, а відомий акордеонний мотив міста-свята контрастував з лінією фронту, де рівно рік тому цього дня обірвалася пісня Василька – оперного співака Василя Сліпака, який загинув від кулі снайпера в Луганську Донецької області, куди поїхав добровольцем. Допрем’єрний показ документальної стрічки «Міф» про нього відбувся у Львові – місті, яке пам’ятає його як Василька і в якому його тіло знайшло вічний спочинок поруч з іншими героями, котрі пожертвували своїм життям на цій війні.
Режисер стрічки Леонід Кантер розповідає, що, на жаль, не знав особисто Василя Сліпака за життя, про що шкодує, довідавшись так багато про нього під час зйомок «Міфу». На прес-брифінгу перед допрем’єрним показом фільму в рамках Міжнародного музичного марафону пам’яті Василя Сліпака «W live. Тихі дні любові і музика миру» автори говорили про те, що вони хотіли б знати, що думає сам герой про їхню працю, в яку вони вклали багато серця, тому поспішали звести матеріал для цього першого перегляду у вузькому, майже суто родинному колі. Самі вони також дивилися стрічку в такому вигляді вперше, бо праця кипіла буквально до ранку наміченого дня показу, у зв’язку з чим режисеру Іванові Яснію довелось піти відсипатися, а до Львова за двох поїхав Леонід Кантер і режисер монтажу Ярослав Попов. Присутнім також був автор анімації Юрій Журавель, лідер гурту «Ot Vinta!» (гурт, якому заборонили в’їзд у Польщу), котрий останнім часом поринув більше у графіку та громадську діяльність. Його дружні шаржі миттєво поширюються в соцмережі та набирають нереальну кількість уподобань. Художник розповідає, що коли рік тому він намалював портрет оперного співака Василя Сліпака, який загинув на сході України, він уже відчував, що ця справа матиме якесь продовження, тому щасливий, що міг працювати над цим документальним фільмом, праця над яким була дуже відповідальною, а часом і містичною. Ю. Журавлю якось навіть приснився сам герой стрічки, який казав, що слідкує за тим, що автори роблять.

На допрем’єрному показі режисер Л. Кантер скромно наголошував на тому, що цей варіант ще сирий і що він не сподівався на особливу публічність та увагу до показу, якої все ж практично не вдалося уникнути, а більше на камерність. З того, що ми побачили, видно, що «Міф» буде динамічним, інформаційно наповненим, емоційним і візуально красивим фільмом. У ньому стильно поєднуватимуться анімація, архівні відеоматеріали, спогади вчителів, друзів, колеґ та голос самого В. Сліпака. Барвистість столиці кохання і богеми, піщаність, випаленої сонцем і кулями землі, з якою зливається військовий одяг паризького оперного співака, який назавжди залишився українцем, бо так його виховали батьки, за що їм неодноразово дякують люди, а вони не можуть стримати сліз. «Я нічого не боюсь. Тільки Бога», – скаже юний контртенор в архівному інтерв’ю. У переповненому гарнізонному храмі Петра і Павла прощатимуться з хоробрим українцем. І як ще один постріл зависне в повітрі зойк мами, як птах. Цей документальний фільм постав завдяки небайдужим людям, які внесли свою лепту на спільнокошті*. Ніхто не відмовився надати архівне відео для використання у стрічці. Вчителі, колеґи, друзі та побратими тепло згадували героя. на завершальному ґала-концерті виступили: Гоша Ковалінська, Ґійом Дюссо, дириґент Нікола Кроз, Пол Гоглєр, з яким Василь Сліпак співпрацював у своїй останній опері в компанії «Arial».
Цей фільм буде і світлою згадкою для тих, хто пам’ятає, хоч для кожного з близьких він залишиться своїм Васильком, Василем чи Міфом, та розповіддю для тих, хто його не знав. Здається, що буде дуже зрозумілим за кордоном зі своєю побудовою, з двома сюжетними лініями, коли паралельно вчителька читає маленьким французам казку Джанні Родарі «Джельсоміно в Країні брехунів» про хлопчика з незвичайно гучним голосом, котра так дивовижно перегукується з біографією хлопчика Василька, що співав у хоровій капелі «Дударик», з якою він уперше ґастролював за кордоном; з юнаком, якого відкрив музичному світові геніальний композитор Олександр Козаренко у своїй камерній кантаті «П’єро мертвопетлює». Композитор думав, що написав твір для неіснуючого голосу, але одного дня почув цей неймовірний контртенор паризького улюбленця, товариського молодого чоловіка, неперевершеного Ескамільйо, волонтера, воїна… Тут багато музики й гумору, бо таким був цей герой. Багато теплих спогадів і калейдоскопу зображень, бо таким було його життя. «Ми помремо не в Парижі…», – крутитиметься в голові, коли робитимеш ковток цього концентрованого напою з присмаком сліз, французького вина і львівської кави, і розумітимеш, що в нашій казці – тій, що не з-під пера Родарі, дійсно поки що три крапки. ■

*Спільнокошт – платформа в інтернеті, через яку збирають кошти на стартовий капітал для соціального бізнесу, розробку винаходів, зйомку фільмів та ін.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*