Роман КабачійУКРАЇНА№25, 2017-06-25

Після трьох років президентства Петра Порошенка альтернативи наразі не видно

Петро з грецької мови означає камінь. Непоступливість Порошенка є його перевагою і недоліком водночас. Перевагою у зовнішньополітичних стосунках, коли треба бути і дипломатом, і непоступливим жорном, а недоліком тоді, коли попри всілякі нагадування Порох (як його називають в Україні) жодним чином не реаґує на вимогу засудити відомих корупціонерів, які є його друзями.

Президент України Петро Порошенко. Фото з сайту president.gov.ua

Петро Порошенко асоціюється в Україні з двома новотворами – «порохоботом» (той, хто захищає політику президента в будь-якій ситуації) і «зрадофілом» (той, який критикує все, що українська влада на чолі з Порошенком пропонує і реалізує). Ця різниця ділить не екзистенційно, як це є у випадку Юлії Тимошенко – люблю або ненавиджу, а має цілком арґументовані факти і докази. Їх вистачає.
Ненависники Порошенка закидають йому, що у війні з Росією не можна бути «трошки вагітним», тобто не можна говорити в публічних виступах про війну, а офіційно її третій рік називати «Антитерористичною операцією» (АТО); не можна мати бізнесу в Росії (аж поки країна-аґресор сама не арештувала Порошенкову кондитерську фабрику в Липецьку); не можна витискати міністрів-реформаторів з уряду, закриваючи очі на засилля корупціонерів, причому досить молодого покоління. Порошенко має ту ваду, про яку всі говорять, він не довіряє людям, котрих не знає. Тому прем’єром став Володимир Гройсман з Вінниці, де президент має левову частку бізнесу; главою Нацбанку – давня знайома Порошенка Валерія Гонтарева, сірим кардиналом президентської фракції в парламенті – друг з періоду військової служби Ігор Кононенко.
Не може бути непомітною мстивість Порошенка щодо опонентів. З одного боку, з легкістю може запросити колишнього лідера Грузії Мікаела Саакашвілі керувати Одеською областю, а з початком критики в сторону офіційного Києва через блокування певних ініціатив – скинути на Саакашвілі свій гнів через медіа, а теж рикошетом вдарити по всіх запрошених з Грузії спеціалістах. Сьогодні практично всі грузини з високих посад у прокуратурі та поліції звільнені.
Порошенко гарно говорить – можна просто заслухатися. Україні таланило на лідерів-мовців, і п’ятий президент не виняток, проте за словами стоїть мало дій: коментатори часто нагадують ПОПу (Петру Олексійовичу Порошенкові), скільки з його обіцянок виконано, а скільки ні. Сьогодні на дорогах країни висять рекламні бігборди «безвіз», і це досягнення Порошенко записує на свій рахунок: з одного боку, таки так, українці нарешті можуть почуватися вільнішими в себе на континенті, з другого – це результат праці і парламенту, і уряду, і протилежної сторони – європейських структур, які також перебували в усвідомленні того, що найбільшу на європейському сході країну треба витягувати з-під російського впливу.
З іншими досягненнями вже гірше: війна триває, чи не щодня в зоні АТО гинуть українці, економіка стабілізувалася, але все ще відчуває близькість дна, реформи просуваються у стилі «крок вперед, два назад», команда президента вставляє палиці в колеса при гучних розслідуваннях, ініційованих антикорупційними органами, натомість сприяє процесам проти представників колишніх добровольчих батальйонів, звинувачуваних у нерідко надуманих гріхах.

Повний зміст статті можете прочитати, придбавши друковану або електронну версію газети

При цьому Порошенко любить показати, що він близький до народу і стоїть понад поділами. Пише прості, але пафосні повідомлення у власному твіттері, відвідує книжкові виставки, використовує кожну можливість наголосити, що є добрим сім’янином. І навіть тут, ніби на такому, на перший погляд, безпрограшному фронті, бувають прорахунки: президент мусив перепросити за футболку з написом Russia свого сина Михайла, принагідно пояснюючи, чому його діти навчаються в Британії, а не в Україні. Коли ж його дружина Марина погодилася записати цикл програм з ранковою гімнастикою, вияснилося що виходитиме він на телеканалі олігарха Ріната Ахметова, про тіньові домовленості з яким постійно звинувачують Порошенка (приміром, за функціонування формули Роттердам+ при закупці вугілля з шахт Ахметова для українських теплоелектростанцій – це завищена ціна, що розраховується від вартості вугілля, доставленого з Африки в порт Роттердам, плюс ціна доставки звідти в Україну). Порошенкові закинули навіть те, що якимось збігом обставин Надію Савченко помилував Путін саме до другої річниці обрання його президентом. Намагання виграти на визволенні Надії, надання їй звання Героя України зіграло з Порошенком злий жарт: тепер Савченко звинувачує президента в бездіяльності щодо визволення інших політичних в’язнів у Росії, сама веде переговори з донбаськими сепаратистами, а про обставини власного звільнення розповідає лише те, як їй не дозволяли зустрітися з журналістами, щоб тільки в президентській адміністрації явити її народу.
Попри вдавання з себе сильного державника, Порошенко фактично показує власне безсилля на тлі показових убивств, організованих, швидше за все, спецслужбами Росії – журналіста Павла Шеремета влітку 2016 р. та перебіжчика з Росії, колишнього депутата Думи Дениса Вороненкова. При цьому незалежні журналістські розслідування показують, що влада або свідомо приховує певні деталі, або просто недопрацьовує їх.
Вочевидь, говорити, що за всіма гріхами влади стоїть Порошенко, неможливо, проте він як уособлення постмайданного керівництва збирає на власній особі більшість неґативного. Незважаючи на це, залишається нагорі в рейтинґах політиків, за яких би українці віддали свій голос за президента, наразі його випереджує лише Юлія Тимошенко (12,7% за неї на тлі 11,3% за діючого главу держави), проте не факт, що Тимошенко взагалі може зібрати більше, а Порошенко, при певних розстановках сил, цілком так.

Поділитися:

Категорії : Україна

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*