Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №12, 2018-03-25

Через день після підписання президентом Польщі Анджеєм Дудою резонансної новелізації закону про Інститут національної пам’яті мене як журналіста ЗМІ меншин, про присутність якого на сеймовому засіданні ОУП інформувало з відповідним попередженням, не впустили до сеймового залу. Я написав запитання до Маршалківської охорони і цими днями отримав відповідь. Вона мене вразила не менше, ніж відмова видати перепустку на вхід на терен Парламенту.

У Сеймі РП 7 лютого представляли рапорт ОУП «Українська меншина та імміґранти з України в Польщі. Аналіз дискурсу», в якому приділено чималу увагу злочинам проти українців у Польщі (про цей документ «НС» писало в цьогорічному № 8). Об’єднання заздалегідь подало моє прізвище у списку учасників засідання. Як редактор «НС» я мав написати матеріал з цього засідання і поставити питання представникові Міністерства внутрішніх справ і адміністрації Польщі. На записі засідання чути, як голова комісії Данута Пєтрашевська, вітаючи присутніх, називає і моє ім’я та прізвище.
Але мене там нема, бо за 10 хвилин до засідання комісії Бюро перепусток Сейму РП відмовилося видати мені документ на вхід, пояснюючи це словами: «У вас ще не закінчилася заборона входу у Сейм». Свідками відмови видачі мені перепустки були, зокрема, голова ОУП Петро Тима, Данута Куронь, ще один український журналіст і кілька експертів.
У зв’язку з цим я спрямував до голови охорони Парламенту запитання, чому мене не впустили на засідання, вказуючи, що я не тільки журналіст, який виконує завдання редакції, але й фіґурую у представленому рапорті як об’єкт мови ворожнечі. Наскільки мені відомо, такі ж запитання надіслали до сеймового спікера Марека Кухцінського депутати Марцін Свєнціцький, Адам Шлапка та Моніка Роса.
Відповідь голови охорони, яку я цими днями отримав, мене вразила ще більше, ніж відмова видати мені перепустку. Комендант Маршалківської охорони Пйотр Ренкосєвич пояснює: «причиною тимчасового обмеження входу була ваша поведінка 13 липня 2017 р., яка проявилася у невповноваженому вході на зовнішню територію Канцелярії Сейму, невиконанні наказів представників Маршалківської охорони та проявленні пасивного опору під час виконання ними службових обов’язків».
Отже, шановний пане коменданте, мої документи дійсно 13 липня 2017 р. перевіряли правоохоронці, проте зробили це на території вулиці Вєйської, тобто на терені міста, поблизу входу до інформаційного пункту Парламенту, де завжди є багато людей та екскурсій, а не, як ви висловлюєтеся, на «зовнішній території Канцелярії Сейму». Тоді там дійсно протестувала група громадян (ішлося про закони з судочинства), але цих людей було небагато, протест щойно розпочинався. Коли поліцейські переписували мої дані, вони просили показати документи в усіх, хто оточував демонстрантів. Мене попросили показати документи за принципом: «То, може, ще ви – до двадцяти хай буде». Я подав документи без опору, навіть «пасивного», хіба що цим опором уважати моє іронічне запитання: «А ви що, панове, переписуєте документи не за порушення, а для статистики?».
Через недовгий час мене викликали в поліцію як свідка, і всі ці речі я описав у зізнанні. Поліцейські теж не запитали мене про те, що я робив під Парламентом – протестував чи виконував редакційні обов’язки (про події в Польщі я пишу для ЗМІ в Україні, на що маю акредитацію МЗС).
У той час, послухавши мої зізнання, правоохоронці не висунули мені жодної підозри, на відміну від чотирьох інших осіб, справи котрих пішли до суду. Однак і їх виправдав суд першої інстанції у жовтні торік, а в лютому цього року Варшавський окружний суд підтримав це рішення.
Отже, помиляються або правоохоронці, бо не спрямувили моєї справи до суду, або комендант Пйотр Ренкосєвич, який приписує мені злочин на основі ст. 193 Кримінального кодексу Польщі. Залишаю їм можливість розібратися самим у власних реґламентах і підзаконних актах.
Мене значно більше хвилює не моя поведінка 13 липня торік, за законність якої я готовий відповідати головою, а порушення правоохоронцями Конституції Польщі, котре мало місце 7 лютого ц.р. у відношенні до мене як журналіста, зокрема, тижневика «Наше слово». У 61 статті громадянам, – підкреслюю, – особливо журналістам, ґарантується доступ до публічної інформації, який «включає доступ до документів і доступ до засідань колективних органів державної влади з загальним голосуванням, з можливістю запису звуку або зображень».
Більше того, у внутрішньому реґламенті Парламенту Польщі зазначено, що процедури і сеймові засідання – явні, а їхня прозорість забезпечується, зокрема, шляхом надання можливості пресі, радіо і телебаченню готувати звіти про такі засідання. На ці ж внутрішні документи (розпорядження спікера) посилається охорона Сейму РП, відмовляючи мені у праві скористатися згаданою ст. 61 Конституції Польщі. Таким чином, внутрішні розпорядження стали юридичною підставою для того, щоб обмежити моє і, до речі, читачів «НС» конституційне право на публічну інформацію.
Це – нонсенс. І варто це змінювати судовим шляхом. ■

Поділитися: