Сьогодні гуртожитку лігницького ліцею, що містився на вулиці Хойновській, 98, уже немає. Нинішньому поколінню українських учнів буде цікаво дізнатися, як на щодень тут жили протягом 10 місяців у році їхні батьки та діди.
У цьому тісному для звичайного функціонування будинку виросло не одне покоління «бурсаків», як себе називали його мешканці. Тут творилася небуденна спільнота учнів, учителів, вихователів і обслуговуючого персоналу, бо ж усі тоді були «свої», а між собою спілкувалися так, як удома, тобто українською мовою або українською говіркою. Найкращою розвагою ввечері «після науки» (тобто вивчення уроків) були посиденьки на сходах, де під звуки гітари співали ми пісень. карою для всіх «непокірних» і непристосованих учнів було виселення з гуртожитку. Жити «на станції» (винаймати квартиру) осторонь громади було чи не найгіршим для «бурсака». Запам’яталося також і те, що за значок на рукаві (шкільна «тарча»), де було написане «IV LO Legnica», від місцевих хуліганів можна було часом отримати добрячих стусанів.
Важливим елементом «гуртожиткової» традиції було післяобіддя, коли до секретаріату ставала черга учнів. А вчитель української мови Іван Співак зі спеціальним зошитом в руках «індивідуальним ходом» улаштовував там іспити зі знання обов’язкової шкільної літератури, а також віршів Тараса Шевченка та Івана Франка. Пам’ятаю з поеми «Мойсей» тоді вивчені слова: Народе мій замучений, розбитий, мов паралітик той на роздоріжжі…».
Сьогодні ці розповіді звучать настільки екзотично, що варто показати кілька фотографій тодішнього щоденного життя лігницьких «бурсаків».