Андрій Ожеховський написав книжку спогадів «Їду до Пруссії». Мабуть, точніше було б написати: «Мене під конвоєм привезли до Пруссії». Саме везли у товарних вагонах, мов худобу; морили голодом, катували спрагою…

Андрій Ожеховський, «Акція „Вісла ” 1947. Їду до Пруcсії », Видавництво «Надсяння », Львів , 2017, 122 стор .

Головним лейтмотивом книжки Андрія Ожеховського є Акція «Вісла». У ній описано все, що А. Ожеховський пережив, починаючи від 1947 р.

Про те, що в Польщі відбувалося до переселення та причини депортації українців, сьогодні багато відомо. Немало знаємо також і про початок громадського й церковного життя українців на «Повернених землях», у даному випадку на території колишньої Східної Пруcсії (Ost Preussen), тобто район Вармії та Мазурів.

Автор не є істориком за фахом, а це в певному сенсі іде на користь видання. Книжка може бути для молоді енциклопедичним записом подій від депортації до сьогодення. Видання – це конденсована добірка історичних фактів, особистих переживань та коментарів про події, свідком яких був автор. Книжка спогадів А. Ожеховського показує долю вигнаних 1947 р. з Ярославщини українців, які дослівно майже «вгризалися» у глинясті, наділені їм комуністичною владою, гектари запустілої «понімецької» землі. Не було сільськогосподарських машин, навіть коней. Вигнанці часто були змушені тяжко працювати у своїх нових сусідів-поляків за мішок вівса. Проте їм усе-таки, завдяки неймовірним зусиллям, удалося побудувати на новому місці свої домівки, школи і церкви. Удалось їм також організувати своє культурне життя – спочатку в рамках Українського суспільно-культурного товариства, потім Об’єднання українців у Польщі.

Зі змісту книжки ми дізнаємось, хто ми такі і звідки взялись у Бранєвському повіті 1947 р., де проживають сьогодні нащадки депортованих українців. Щоправда, автор не показує перспективи існування української громади даного повіту, однак певні факти змушують задуматись над майбутнім українців. А. Ожеховський зауважує, що 1947 р. на території Бранєвського повіту проживало майже 30% українців.

У своїй книжці автор згадує і про «операцію Лельково». Річ у тому, що в лютому 1948 р. таємні комуністичні спецслужби проводили операцію проти українців Лелькова та навколишніх сіл, унаслідок чого тоді заарештовано 70 ук-раїнців, яких підозрювали у співпраці з ОУН та УПА. Після жорстоких допитів відбулося засідання Військового суду в Ольштині. Багато хто з цих людей отримав багатолітні строки покарання. «Таким чином Управління безпеки (UB) у Бранєві і міліція в Лелькові викрили і знищили банду УПА, яку самі ж і створили», – підсумовує А. Ожеховський.

Один розділ книжки має назву «Старих дерев не пересаджують». У ньому А. Ожеховський пише про психологічну травму вигнанців. Про цей аспект Акції «Вісла» до сьогодні мало згадується в історичних опрацюваннях.

Відомо, що українські селяни Закерзоння здебільшого були простими людьми. У своєму житті найдальше вони подорожували, скажімо, до свого повітового міста. Нічого дивного, що серед них поширювалися чутки про те, що поляки хочуть їх завезти сотні кілометрів від рідних домівок, на берег Балтійського моря і там усіх потопити. Автор згадує рідну бабусю Єву Ожеховську: «З села Цєнкі ніяк не можна було її забрати. Всю дорогу вона плакала, не хотіла нічого їсти і ні з ким говорити.

Після того, як ми приїхали в Пруcсію (…), вона завжди втікала в цьому напрямку, з якого ми приїхали і постійно треба було її пильнувати до останнього дня, насиченого стількома трагедіями життя. (…) Померла, маючи 68 років».

На мою думку, книжку А. Ожеховського «Їду до Пруcсії» просто необхідно прочитати, особливо теперішнім наймолодшим жителям цього реґіону. Бранєвський повіт – це також і моя «мала батьківщина», бо я там народився у сім’ї переселенців. Я вважаю, що діти, онуки і правнуки вигнанців повинні знати, звідки походить їхній рід. Книжку варто популяризувати, у першу чергу, на цій території. З наведених А. Ожеховським статистичних даних виникає, що 1947 р. на цій території проживала майже третина українців! Де вони тепер? Чи знають їхні нащадки про своє коріння?

У квітні по всій Польщі починаються українські дитячі фестивалі (Ґіжицько, Ельблонґ, Кошалін, Щецін та ін.). Журналісти «Нашого слова» з великим ентузіазмом писатимуть про ці заходи, участь у яких візьмуть сотні, а, може, й тисячі молодих українців. Такі видання, як книжка А. Ожеховського, сприяють національній свідомості людей, дають фундамент основних знань українській молоді, яка часто не знає, або забуває «хто ми, чиї ми діти».

Про спогади вербичан у сусідському Пєнєнжні та багатьох інших земляцтв чимало писалося на сторінках тижневика «НС». Від них усім нам треба вчитися, як передавати третьому-четвертому поколінню українців національну свідомість.

Можливо, настав час зібрати нам усі такі спогади разом, створивши «Бібліотеку вигнаних», та розповсюджувати її примірники в реґіонах, де проживають колишні односельчани. Це праця для наших учителів, священиків і громадських активістів. Хай діти та онуки читають ці спогади бодай польською мовою і знають, що вони не безбатченки, що мають свій рід. Нехай під час «родинних з’їздів» онук не дивиться на бабцю «квадратними очима», коли вона згадує своє рідне село. Третє і четверте покоління вигнанців мусить знати своє коріння і хоч раз на рік відвідати рідні землі дідів.

Поділитися:

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*