Орест Лопата ■ РЕЦЕНЗІЇ ТА ОГЛЯДИ ■ №18, 2018-05-06

Чемпіон серед чемпіонів, легінь-велетень із Закарпаття – Іван Сила – повертається! Він повертається у книжці, яка описує його пригоди, а тим самим має шанси попасти на сторінки «Нашого слова», де він раніше вже напинав свої могутні м’язи («НС» № 13, за 1 квітня 2018 р.). Щоправда, розповідь у попередньому творі зупиняється на моменті, коли переможець усіх протиборств у Європі (він навіть переміг у іспанській кориді, схопивши бика за роги та скрутивши йому в’язи), Іван Сила, вийшовши на пенсію, прибуває зі своєю сім’єю в рідне село.

Однак Сила, мов той закарпатський капітан Америка (в даному випадку капітан Україна) вирушає на чолі вундер-тіму (у складі якого є «силенята», тобто не слоненята, а його дітки) рятувати від погибелі Острів Щастя.

Читаючи цю повість, маємо справу з усіма ознаками світової коміксово-дитячої літератури: безстрашний герой, обдарований надзвичайною силою та його кмітливі друзі. Наводячи аналоги цього твору в кіно (адже сьогодні книжки читають одиниці), можна згадати фільм, який у польському кінопрокаті називається «Малі аґенти», а в українському – «Діти шпигунів, ч. 2. Острів несправджених надій» (англ. – «Spy Kids», 2001). На мою думку, читаючи книжку Олександра Гавроша, не треба цуратися порівняння його творчості зі світовою класикою жанру – такою, як твори Юліуса Верна («Секретний острів», «10 тис. миль підводного плавання») чи навіть «Лісовою піснею» Лесі Українки, що теж належить до жанру фентезі.

У Гавроша читач поринає в примарний світ Острова Щастя. Крім діточок-силенят (їхні прізвиська – Велика Пелька, Лиса Борода, Маруська-Постривай), тут зустрічаємо ще й корівку (не корову!) Мусю, змія удава-Гобі, а так само друзів-циркачів Івана Сили, якими колись верховодила мадам Бухенбах.

Острів Щастя – це втілення в життя утопічної ідеї суспільної системи, у якій жителі завдяки споживанню «щасника» та купанню в болотистій калабані стають неймовірно щасливими. Хтось помітив би тут сміховинну критику соціалізму, в якому править Великий Вчитель. Однак від учасників експедиції корабля «Колумбіна» (а також від корівки Мусі) ми дізнаємося про їхні особисті міркування на тему того, хто і завдяки чому має бути щасливим. Великий Вчитель навчає:

«Щасливо жити-
Треба заслужити!
Чим заплатиш смерті,
Аби щасливо вмерти?»

Цікавою в повісті є також сюжетна лінія секретних служб. Виявляється, що колишній сексот (це зовсім не учасник порно-бізнесу), аґент Фікса (на острові відомий під позивним «Чачуна») був організатором кіднапінгу команди Івана Сили на призабутий людством острів.

Ось переспіваний ним фраґмент маніфесту шпигуна:

«Нам все на світі треба конче знати.
Нікому і ніде не можна довіряти (…).
Таємна поліція – це вам не жарти.
Працюють тут хлопці заради
держави.
Клубки інформацій плетемо-
снуємо.
Ми спокій своїх громадян
стережемо».

Як це зазвичай буває в романах такого жанру, потрібне кровопролиття.

Справа в тому, що, започаткувавши програму «ощасливлювання» тубільців, Великий Вчитель зустрівся з опором непокірних дисидентів. Вони втекли від пропонованого їм «щастя» на протилежний бік острова, під проводом Бичачої Шиї та його дружини Великої Сідниці, і займалися там своїм дотеперішнім ділом – тобто людожерством.

Отож, війна між представниками «старого режиму» та «революціонерами» – неминуча.

Лідери обох фракцій під кінець виходять на вирішальну дуель. Вони не б’ються списами, а грають у психологічну гру «хто кого більше роздратує», або – у фіналі – «гру в камінчики». Переможений Чачуна залишає острів.

Книжка характерна – специфічною мовою і дотепами (на зразок «Малих аґентів 3 D»).

Нехай хтось спробує на одному подиху прочитати розмову змія Гобі з осами:

«Оси! Ви ж-ж- ж-ж оси ?
Ж- ж-ж оси ! – відповів рій.
Чому ж -ж -ж ви оси, не баж-ж-жаєте
друж- ж-жити ж-ж- ж-нами –
вуж-ж-ж-ами?
Чому ж-ж-ж ? – гуділи комахи». – Так
закінчується цей діалог.
Ж-ж-ж-арти та й годі!

Поділитися: