Юрко МащакГРОМАДА№16, 2013-04-21

У лікарні в Ґіжицьку 11 березня 2013 р. на 89-му році життя упокоївся у Господі довголітній та невтомний громадський діяч Іван Павлик

SONY DSCНародився він 2 березня 1924 р. в Заліській Волі у глибоко патріотичній українській родині. Його батько – Василь – був поручником Української народної армії, брав участь у визвольних змаганнях в 1917–1921 роки. З юних літ малий Іван виявляв письменницькі здібності. У 9 років почав писати вірші, які поміщалися в українських дитячих журналах «Дзвіночок», «Наш приятель», «Світ дитини». Невдовзі Іван став розповсюджувачем української преси та книжки в місцевому кооперативі «Згода», почав спроваджувати книжки зі Львова. Закінчивши сільську школу 1935 р., займався самоосвітою. А 1943 р. вдалося йому здати випускні іспити в українській гімназії в Ярославі.
Одночасно від молодих років Іван брав участь у роботі аматорських гуртків, читальні «Просвіти», співав у хорі, належав до організацій «Сільського господаря», «Пласту» та «Лугу». Від 1939 р. – член Юнацтва ОУН. Був активним членом організації. На той час припадає його знайомство з головним командиром Тарасом Чупринкою. У 1944–1945 роки входив до місцевого відділу сільських боївок (СКБ) УПА. До 1947 року співпрацював з підпільним часописом «Лісовик». За підпільну діяльність чимало разів його арештовували. В лютому 1947 р. був засуджений у Ряшеві на смертну кару. Вирок замінено на 15-річне ув’язнення. З тюрми йому вдалося втекти.
У рамках Акції «Вісла» І. Павлик був виселений до села Будрів Венґожівського повіту. На новому місці поселення заснував підпільну організацію «Не дамось». Також на зламі 1940-х і 50-х років брав участь в організації церковних комітетів, які боролися за право на існування Греко-католицької церкви, що не була тоді визнана державною владою. Працював він спершу на лісозаготівлях, у дорожній службі, очолював ґмінну управу Союзу боротьби молодих (пол. Związek Walki Młodych). З 1949 р. почав працювати на пошті в Банях­Мазурських. Після закінчення відповідних курсів, очолював поштові відділення в Будрах, Венґожеві, Скочах та Банях-Мазурських. одружився 1950 р. з Анною Колцун.
Після заснування Українського суспільно-культурного товариства у червні 1956 р. був обраний делеґатом на перший організаційний з’їзд УСКТ, який відбувся у Варшаві. Повернувшись, організував гурток товариства у Скочах та відкрив пункт навчання української мови для дітей шкільного віку, де сам учителював. Одночасно став кореспондентом «Нашого слова» та розповсюджував українські книжки й пресу.
За свою громадську діяльність І. Павлик зазнавав постійних репресій. Утратив працю на пошті. Мусив переїхати з родиною до села Скалішок. А щоб вижити, влаштовувався на різних роботах. За ним постійно слідкувала Служба безпеки, яка декілька разів на тиждень викликала його на допити. За порадою одного працівника Служби безпеки ще раз поміняв місце проживання – перенісся 1967 р. до села Седлиськ на Ґіжиччині, де проживав аж до смерті.
На новому місці поселення І. Павлик активно включився в організування нових гуртків УСКТ та пунктів навчання української мови. Одночасно був обраний головою повітового правління УСКТ. Його невтомна праця та громадська діяльність принесла багато плодів. Рівень культурно-освітньої праці серед українців у Ґіжицькому повіті був найвищим у тодішньому Сувальському воєвідстві. Покійний був співзасновником естрадної групи «Канни» та хору «Калина» в Ґіжицьку.
І. Павлик належав також до правління ланки УСКТ у Венґожеві, яке утворилося 1985 р. Постійно боровся за леґалізацію УГКЦ в Польщі та відкриття церков серед українських виселенців. Допомагав йому в тому о. митрат Мирослав Ріпецький з Хшанова, з яким він здружився. У 1996–1999 рр. спричинився до відновлення та упорядкування сільського цвинтаря в Заліській Волі, на якому поховані вояки УПА та односельчани, помордовані в 1944–1948 роки.
І. Павлик дописував до різних газет і журналів у Польщі («Благовіст», «Перемиські дзвони», «Ватра») та за кордоном. Постійно призбирував матеріали до історії свого рідного села. Йому вдалося опублікувати друком книжку – «Заліська Воля: люди і доля. Історичний нарис» (Львів, 2003 р.).
Покійний залишив у скорботі дочку Марію та сина Володимира. ■

Поділитися:

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*