Кася Комар-МацинськаПОГЛЯДИ№31, 2018-08-05

Знають усі – «ватра» розважає та інтегрує. А ще тішить гірським мікрокліматом і прекрасними краєвидами. Уже від перших кроків на ватровому полі відчувається хороший настрій. З лівого боку з-під пивного шатра чути гучні крики і співи. У свою чергу, з правого боку головною дорогою «ватри» тягнеться безкінечна змійка ватрян, які йдуть до сцени або звідти повертаються, вносять на гору свої палатки або повертаються за чимось до своїх машин. Серед них, неначе на острівці, стоїть група самодіяльних артистів з трембітами або акордеонами та виспівує з запалом «Смереки» або «Іванка». Довкола розноситься запах шашликів, горохового супу й картоплі фрі. Аж хочеться сказати: оце «ватра», крихітко!

Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль
Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль

Я дуже люблю цей гамір і цих артистів у лемківських спідницях, закарпатських капелюхах і буковинських квітчастих сорочках, які весь час бігають туди-сюди; люблю дивитися на пари, які, тримаючись за руки, сходять з кемпінгової частини, щоб поїсти печену ковбаску або випити холодне пиво; приємне враження справляють також старші люди, справжні глядачі, які в дощ і спеку сидять під кольоровими парасолями і дивляться художню програму. Але є ще «ватра» теренових ігор, спортивних змагань, мистецьких виставок або поїздок на Бардейовські Купелі у Словаччині (останнє зараховується до приватних ініціатив). А коли гірське сонце пече так, що навіть холодне пиво не дає гарантії вижити, ватряни тишком-нишком, керуючись інстинктом самозахисту, тікають до потоку. Але над потоком не чути, що відбувається на сцені, тому «втікачі» творять альтернативну культурну програму. У підсиленні креативності головну роль відіграє «студена водичка», яку привозять жіночки з України і продають з-під вишиваного рушника, тактично розмістившись уздовж дороги на потічок. Якби не цей магічний напій, над потоком не сиділо би так багато веселих і розслаблених ватрян. На жаль, цей пункт програми несе певний ризик – поки ноги охолоджуються в потоку, учасникам зустрічі все здається прекрасним, але історія знає випадки, коли не одного з любителів «потокових ватр» треба було «брати на рученьки і на волю виносити». «No risk no fun», – кажуть найстаріші лемки, проте я зі свого досвіду знаю, що більшість з нас раніше чи пізніше з потоку виростає. На жаль або на щастя.

Саме ми, 30-літні красиві мами і татусі, не сидимо вже над потоком. Нас неможливо не зауважити на ватровому полі — ми бігаємо за дітьми, наче «за двома зайцями», трохи вже лисі і не такі стрункі, як колись. Ми з ностальгією згадуємо ті часи, коли все було легко і просто, а ватровим девізом були слова: «Нічого не мусиш – все можеш!». Тепер ми ходимо, виснажені спекою (наші діти, навпаки, ніби заряджені сонячними батареями), і мріємо про ковток холодного пива, як верблюди про воду в пустині. На щастя, на «ватрі» є ще одне місце, куди можна втекти від спеки, народних співів і власних дітей, це така собі інтелектуальна криївка, звідки виходиш навіть трохи мудрішим.

Проте організатори «ватри» знають, що серед ватрян є й такі, у кого болить голова від надміру фольклору, кому не хочеться перекрикувати один одного під пивним шатром і хто просто виріс вже з потоку. Програма шатра «Простір слова» є, свого роду, інтелектуальною контрабандою, насиченою і дуже різноманітною, від якої, щоправда, може зашуміти в голові, але ноги не сплутаються.

Цього року учасників «ватри» особливо привабила зустріч з Павлом Смоленським, автором книжки «Сироп з полину». Цікавими були й етнографічні розповіді Ольги Соляр і Наталії Кляшторної, а також розмова Ольги Соляр з Боженою Пацтвою про стигматизацію представників нацменшин у суспільстві. Ця розмова стала, свого роду, продовженням міркувань про відчуття «посттравми» у наступних поколіннях переселенців, про яке у «Просторі слова» говорилося минулого року. Відбулась також історична панель, у якій взяли участь Богдан Гальчак, Григорій Купріянович, Ярослав Сирник і Богдан Гук. На жаль, я не брала участь у всіх дискусіях (іноді треба було відреагувати на прохання дітей: «Мамо, я хочу фрі!»), але й так почула багато корисного. На деякі теми розмови продовжувалися пізніше на зустрічах менш формального характеру, але вони заслуговують на окремі статті.

Хочеться щиро подякувати Наталії Гладик, ґаздині «Простору слова», та побажати усім, щоб наша «лемківсько-українська цивілізація» скоріше виходила з потоку на гірську землю і почала цікавитись іншими видами «контрабанди». ■

Поділитися:

Категорії : Погляди, Лемки

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*