Роксана Вікалюк, співачка, композитор, аранжувальник, піаністка, акторка, есеїстка ■ КУЛЬТУРА ■ №20, 2017-05-14
Коти… У смужечку, в горошок… коти в клітинку – це вже ті, намальовані в зошиті до математики. Мозаїчні… однобарвні, в котрих при відповідному освітленні все одно проглядались смужки на голівці чи хвості. Руді, білі, чорні…
Жив-був і рожевий кіт. Ні! Киця… Так, то була киця. Одного разу вона розквітла на асфальті посеред білого дня.
Кружечок – це голова.
П’ятирічною дівчинкою ще годину тому занурювала ступні у воду ставу. Походжаючи вздовж берега, пропускала крізь пальці пісок з водою й спостерігала за п‘явкою, що, налякана гамірною масою розігрітих сонцем блискучих людських тіл, зиґзаґувала водою геть, в очерет.
Раптом у піску щось зарожевіло. О! Кругле. Як кругле, то найліпше. Підіймаю – кавальчик крейди! Яскраво-рожевої! Світ навколо перестав існувати. Що таке кавальчик кольорової крейди для дитини, що живе на провінції країни Рад кінця 70-их? Це – сповнення бажань. Це – неймовірний успіх: я-піду-надвір-і-покажу-його-усім. Бо ні в кого ж немає такого! І бути «просто так» не може. Та десь у глибинах юної свідомості калатало: раз крейда, треба нею малювати. Але як?! Вона-бо – крихітний горошок… і такий неймовірно рожевий…
Побігла до Мами: дивись, що я знайшла!
Тепер малюємо вушка.
Пляж віддаляється. Йдемо додому. Позаду – озеро, перед нами – парк. Переходимо через дорогу.
– А давай намалюємо кицю! – Мама раптом, трохи схвильована, але радісно усміхається, щебече.
– Завтра підемо на пляж, а киця буде тут на нас чекати.
Раптом крейда вже у Маминій долоні.
– Це – голова. Тепер малюємо вушка… очка… носик… вуса…
Личко вийшло кругленьке й неначе усміхнене. Ррррр… – на решту тільця крейди не вистачило. Рожевим пилком осіла на Маминих пальцях.
Я… моя крейда… це ж… ні в кого… але киця… ще й Маминою рукою – то ж святе… але ж крейди вже нема… погляд Мами… присідає навпочіпки та вдивляється в моє обличчя.
І раптом… Струменем крізь все дрібне єство: Мама мене оберігає! В уяві промайнуло: я з крейдою, на дворі, серед старших коліжанок… заздрість… виманять або й видеруть… розчавлять… мій дар… безмежний розпач, безсонна ніч…
і Мамине серце, що краялось би на частини…
Я дивилася то на кицю, то на Маму…
Усміхнулась і притулилася до найріднішої Істоти на Світі. Будемо оберігати одна одну, Рідненька, довіку.
Тернопіль, Варшава, 22 листопада 2014 р.
