Кася Комар-Мацинська, аніматорка культури, ҐданськПОГЛЯДИ№50, 2017-12-10

Лідер культового гурту «Океан Ельзи» має шанс стати першою особою в Україні. Хоч не вперше над Дніпром спекулюють, чи Вакарчук іде в президенти, чи ні, на цей раз припущення підкріплені соціологічним опитуванням КМІС, за яким Вакарчук зайняв би третє місце у президентських виборах, якщо б вони відбулися найближчої неділі. Цікаво, що перед ним опинилися два політики «старої ґвардії», тобто Петро Порошенко та Юлія Тимошенко (до речі, про друге місце Тимошенко в цьому рейтинґу можна було б так само дещо написати, тільки це трохи так, як підігрівати стару котлетку). Слід сказати, що прізвище музиканта не вперше виринуло у світі великої політики. Вакарчук мав уже епізод чинної в ній участі (за Ющенка він короткий час був депутатом, але швидко зрікся мандату). Новий рейтинґ, попри все, викликає чимало емоцій. Усі мудрі голови встигли прокоментувати цю майже сенсаційну новину. Не хочу вгадувати, що про це думає сам співак і чи він узагалі зацікавлений політичною кар’єрою, все ж не можу відмовити собі в приємності приєднатися до кола тих, хто пристрасно снує сценарії «що би було, якби…».
По-перше, я дуже люблю «Океан Ельзи», навіть можна сказати, що я – їхня поміркована фанатка. На жаль, на концерті «Океану» я лише раз була у Львові 2013 р., ще до Майдану. Але вже тоді відчувалося, що в народі кипить. Пам’ятаю, як ми одним морем сунули від львівського маркету, біля якого зупинявся автобус, через якісь мокрі луки чи поля, через закриті заводи і поломані плоти. Навіть не вірилося, що це може бути головна дорога до недавно побудованої «Львів-арени» (здається, вона нею і не була, та ми тоді цього не знали). Проте всі йшли разом, незвичайним походом, переконані, що ціль – варта знищеного взуття. І дійсно, про це швидко забулось, бо в голові залишився тільки потужний спів отих 60-ти тисяч людей, серед яких були батьки з дітьми і діди з онуками, закохана молодь і просто, малі, середні й великі – разом на все горло кричали: «Я не здамся без бою». Зрозуміло, так було на концертах не лише у Львові, а й по всій Україні.
У Польщі нема такого «Океану», тож друзям тут важко пояснити цей феномен. Зате поляки мають у політиці одного рокмена, хоч, здається, краще було б, якби його не мали. Щоб було зрозуміло, я дуже незручно почуваю себе, проводячи якісь, навіть далекі, паралелі між Вакарчуком і Кукізом. Це зовсім не та ліґа, не той рівень, не те і те там. Проте взагалі ідея брати прізвище Вакарчука (до речі, невідомо, чи була на це його особиста згода) та включати його до політичних рейтинґів, вписується у тренд пошуку свіжих облич, політично неспаплюжених, нових і натхнених. З одного боку, я ніяк не можу зрозуміти, як особистість Кукіза та його казки про «антисистемовість» стали натхненням для великої кількості молодих поляків, з другого, виразно бачу, чим надихає людей особистість Вакарчука. Коли я починаю про це довше думати, моя уява досить легко малює картину, як могла б виглядати його президентська кампанія. Подейкують, що саме для цього лідер «Океану Ельзи» припинив на рік концертну діяльність, а посада викладача Стенфордського університету – це лише прикриття для підготовки до старту у виборах 2019 р. Здогадуюсь, що ці ж «знавці» пояснюють, що саме тому перший після перерви концерт «Океану Ельзи» відбудеться в Києві у День Незалежності України, 24 серпня 2018 р., і стане початком великого походу Святослава Вакарчука в напрямку президентського кабінету.

Це все я спроможна собі уявити. Попри моє глибоке відчуття, що політика – щось вкрай зігниле та зіпсуте, я вірю, що Вакарчук – це наскрізь чесна людина і з великим бажанням допомогти Україні. А ще в нього приємне обличчя, щирі очі, великий талант і прекрасна освіта (у сфері фізики й економіки). Звісно, питання в тому, яких людей Вакарчук зібрав би довкола себе, адже президент – не самотній острів, на його успіх працює численна команда. І все ж, я впевнена: Вакарчук міг би бути гарним подихом свіжого повітря на політичній сцені країни. Навіть без досвіду, без широких контактів, без мільярдів доларів і потужної партії за спиною, він міг би відкрити деяким політикам, заплутаним у матню корупційних схем та нечистих пов’язань, що можна інакше. Мабуть, міг би! Питання – чи хоче цього?..
Повертаючись до моїх фантазій, я, на превеликий жаль, ніяк не можу уявити собі одного: як Вакарчук зі своєю щирістю та всією артистичною ніжністю мав би зустрічатися з людиною, вкрай негативною і відповідальною за війну в Україні. Адже президенти сусідніх держав мусять час від часу проводити зустрічі. Картина, на якій вони вдвох мали б сісти за один стіл, просто не міститься в моїй голові. До речі, цікаво, як «імператор» Російської федерації сприйняв би появу С. Вакарчука, людини, за якою стоять мільйони фанатів, як суперника? Якось відчуваю, що під зовнішньою погордою була б схована справжня панічна заздрість.
Західні ж політики мали б досить скептично оцінити те, що президентом став музикант. Тому, відпускаючи всі несерйозні мрії, якби Україна не боролася зі страшними внутрішніми проблемами та зовнішньою аґресією, то чому б не Вакарчук? Він був би тоді неймовірно спокусливим вибором. На жаль, реальність, особливо зовнішня, є дуже брутальною. Можливо, це зазвучить цинічно, але вибір «доброї людини» в цьому контексті не завжди був би вдалим вибором. І не вірю, що Вакарчук насправді захоче вдруге стрибнути в цю ж річку, та ще й на глибоку воду. А й нам, шанувальникам його творчості, це не на руку, адже Вакарчук як президент не зміг би тішити нас своїм неперевершеним талантом. Було б шкода, бо музика «Океану Ельзи» змінює Україну на краще. І дай Боже – хай співак робить це й далі! ■

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*