Роксана Вікалюк. Співачка, композитор, аранжувальник, піаністка, акторка, есеїстка. ■ КУЛЬТУРА ■ №48 2017-11-26
Мої виступи. На даний момент вони відбуваються здебільшого за кордоном України. Цей процес набув для мене значення своєрідної місії: несу українське слово, розповідаю в піснях про мою країну там, де про неї не знають, де у людській свідомості щойно зроджується сприйняття України як самостійної держави. Я маю унікальну можливість спостерігання за реакцією публіки, за реакцією людей, котрі вперше почули «щось українське». Я отримую також не менш унікальну можливість спостерігання й за власними відчуттями та реакціями – і як українки, зі свідомістю всяких інших домішок у крові, котра половину життєвої стежки пройшла в Польщі, і як Мистця-Космополіта-Чистого. Специфічний ступінь вразливості й моя внутрішня необхідність вербалізувати те, що коїться в душі, натуральним чином знаходять свій відбиток у моїх нових творах: як музичних, так і літературних. Оповідання чи короткі есе-спалахи якось само собою утворили цикл «Обсервації і варіації. Замальовки з творчих подорожей», якими я щаслива ділитися з Вами, дорогі читачі.
Почнемо з мініатюри.
Німеччина. Фестиваль документальних фільмів
Листопадове брунатне листя на блискучому від дощу асфальті… дерева, що їхні оголені гілки, неначе без’язикі дзвони, беззвучно розколисують небо… І несподівана м’яка зелень й тепло старовинного кінозалу в центрі німецького міста Кассел. Кінозал зовсім круглий, з оббитими тканиною стінами й великими ілюмінаторами-лампами на них.
– Уууууууууааааюуууууууу….ееееешшшшшшшш…. Пам. Пупупум… пля,– безодня світу всеогортаючої аналогової електроніки, що його створює Вольф, з вплетеним спокоєм мого фортепіано всмоктує глядачів до кінозалу. Усі поринають в зелень… І ось, як вже кілька десятиліть поспіль, світло в кінозалі згасає, куртини розсуваються й екран спалахує повідомленням про чергове відкриття кінофестивалю.
Лібес публікум!..
А ми з Вольфом залишаємо наш музичний острівець у середині розколисаного зеленого моря й собі розчиняємося в ньому…
– Чому це ви така серйозна, коли граєте?,– ейфорійна усмішка одного Відомого Талановитого Кінорежисера кинула краплиною слини запитання в мій бік.
– Не знаю… Відчуваю лише, як розчиняюся в музиці…
Шшшшш, – сказало шампанське в келиху. Зелене.
Ілюстрація Терези Проць
