ПОГЛЯДИ ■ №32, 2018-08-12

Цікаву ситуацію довелося спостерігати певного липневого дня біля приреченого вже пам’ятника червоноармійцям, що на вул. Стрийській у Львові. Спершу неподалік нас гостро загальмувало таксі, відкрилися двері і почувся лютий голос водія: «Ану, вилазь, блазню. Я тобі, сучий сину, дам „польський Львів”. Захотілося шмаркачу…». Звільнений у такий спосіб транспорт нам вдалося використати у напрямку Сокільників.

По дорозі водій розповів, що сталося. Молодий – десь коло тридцяти років, поляк захотів поїхати на автовокзал. Під дією спиртного він чимраз сміливіше почав заявляти, а то й викрикувати, що «Lwów jest nasz, polski, і do Polski powróci». Водій спокійно запитав про те, чи пасажир знає, коли і ким Львів був заснований. Гоноровитий невіглас не знав і тільки повторював: «Lwów jest nasz…», через що до місця призначення довелося йому чимчикувати пішки або шукати іншого транспорту.

Це не єдиний такий випадок, як стверджує водій. У переповненому туристами зі всього світу Львові найчастіше, крім української, чути польську мову. Водій розповів, що поляки говорять найголосніше і матюкаються, не звертаючи на нікого уваги. Розслаблені пивом, львівськими настоянками чи просто-таки оковитою, з якими не розлучаються ні вдень, ні вночі, вони кидають непотрібний посуд будь-де…

«На щастя, не всі такі, – відповідає на питання наш водій. – Є й такі, що хотіли б мирно з українцями жити. Вони
розуміють, яка загроза нависла над Європою і що лише Україна її захищає. Про трагічне минуле обидвох сусідніх
народів кажуть, що цим питанням повинні займатися професійні історики, а не політики».

Ці слова довелося почути тоді, коли, як любив повторювати наш водій, політики знову-таки сунули свої голови у
цю складну справу. Цими днями Луцьк відвідував польський президент, а український на запрошення українців
подався у Сагринь. Український Львів особливо розворушили слова Анджея Дуди про понад 100 тисяч польських
жертв і лише п’ять тисяч українських, та й то у відповідь. І на цьому президент Польщі закликав будувати правду. Львів’яни ставлять сотні запитань, які можна підсумувати так: Чому маємо будувати взаємовідносини тільки на одній «польській правді» і лише на основі волинської трагедії, а не покопатися глибше, щоб відкрити всю правду? Поки що на це питання відповіді годі сподіватися.

Нічний Львів. У центрі людно і шумно. Ресторани і кав’ярні поволі закінчують свою працю. Відвідувачі, у значній мірі «під мухою», галасують, допиваючи пиво, яке купили в барах чи у відкритих ще крамницях. На Проспекті Cвободи чути польську мову, а найпопулярніші слова – «к…а і ch…j». Чути й улюблену пісню польських туристів «Гей, соколи». Порожні пляшки, упаковки по сигаретах і недокурки потрапляють просто на тротуари, хоч поруч смітники. Поліції не видно. У Львові світає, а його гості з-за Бугу щойно лягають спати у дешевих гостелях і орендованих помешканнях, рідше – у дорожчих готелях, зрештою, і так заповнених…

На Личаківському цвинтарі рух з самого ранку. Здебільшого, організовані групи з-над Вісли зацікавлені одним – якнайшвидше потрапити до місця поховань Львівських орлят. Без будьякого зацікавлення, з місцевими гідами на чолі, минають розташовані поруч головної алеї могили і пам’ятники Соломії Крушельницької, Івана Франка, Габрієли Запольської, Володимира Івасюка, Войцєха Кентшинського і десятків інших визначних українців і поляків. При могилах орлят львівські гіди, здається, у більшості місцеві поляки, розповідають про полеглих як про героїв, які боронили «польський Львів» перед якоюсь навалою, що хотіла їм відібрати це «їхнє» місто. Поруч сплять вічним сном Січові стрільці, які віддали своє молоде життя за місто князя Лева. Але про це ані чичирк. Лише король Казімєж Вєлькі – будівичий Львова, хоч повинен бути названий окупантом, і орлята… Не чути теж про армію генерала Галлера, яка прийшла виручати «obrońców polskiego Lwowa», хоч європейські союзники Польщі польським регулярним відділам на це не дозволили… Нема мови й про період Австро-Угорщини, про вірмен, євреїв, інші нації, а лише про «wiecznie polski Lwów».

Львів’янам іноді терпець уривається. На початку березня частина з них вийшла на смолоскипну ходу під гаслом
«Львів не для польських панів!».

Вони хотіли нагадати, що Львів – українське місто. «Два роки тому я не міг подумати, що у Львові виникне реальна нагальна потреба громади вийти на вулиці з заявою про те, що Львів – українське місто», – висловлювався на сторінках одного з інтернет-видань народний депутат України Андрій Іллєнко». На жаль, деякі польські політики своєю діяльністю змушують сьогодні нагадувати про це. Ми ж не розповідаємо їм, що Перемишль – це українське місто, не кажемо, що нам подобаються ще якісь нинішні їхні території. А вони у цей час свої кораблі називають „Lwów” та „Wilno”, оголошують закони, у яких українських героїв прирівнюють до нацистів та комуністів і цим фактично унеможливлюють будь-який діалог», – зазначив Іллєнко.

Поляки, які відвідують Львів, Київ, Луцьк, Рівне, Івано-Франківськ (чи, як люблять нагадувати Станіславів), Коломию, не зазнали від українців жодних неприємностей. Іноді трапляється навпаки – у Києві громадянин Польщі
зарізав нещодавно жінку, а мужчину покалічив, а в Ужгороді прихильники Путіна підпалили Угорський центр культури, щоб викликати міжнаціональний конфлікт. Тому як дисонанс після прильоту зі Львова в аеропорт Ольштин-Мазури прозвучало питання митника: «Чи пан не боявся їхати в Україну, бо там погано ставляться до
поляків?».

Поділитися: