Кася Комар-Мацинська ■ ПОГЛЯДИ ■ №7, 2018-02-18

Деякі ідеї народжуються раптово. Інші дозрівають роками. Інколи ідея виникає з огляду на певну потребу, бажання суспільства. Або навпаки, якщо нема бажань, зацікавленості довкілля, а є одна велика чорна глуха діра.

З цією ідеєю було трохи так, але теж зовсім по-іншому. Безсумнівно, вона з’явилася раптово. Пилососила я хату чи варила томатний суп, от і просто придумалося таке. З часом почало дозрівати, товктися в голові, та чомусь не забувалося так легко, як, наприклад, обов’язок заплатити рахунок за мобільні послуги. Вирішальним виявився момент, у якому щось спокусило мене поділитися цією думкою з людиною творчо-шаленою, в якої є просто небезпечно ефективні здібності матеріалізувати задуми. Ось і так на початку 2017 р. разом з режисеркою театру «Навпаки» Оксаною Терефенко ми вперше постукали у двері неіснуючої церкви.
Безумовно, кожна з нас у цій ідеї побачила щось своє, свій шанс подолати те, що її болить. Одній уже довго «псувало кров» те, що українці з північної і західної Польщі зовсім не турбуються матеріальною спадщиною своєї культури, яка залишилася на землях їхніх предків. Нібито ясно, що протягом багатьох років повернення не були можливі. Ті, хто любив утрачену землю, були змушені свої почуття придушити, а це у свою чергу спричинило брак емоційного зв’язку наступних поколінь з оцими місцями. Всі такі причини можна зрозуміти, але спокою не дають інші факти з минулого. Наприклад, ще 20–30 років тому рейди «Карпати» притягали десятки, а навіть сотні молодих людей, які тижнями мандрували давніми стежками своїх батьків.
Навіть ще 10 років тому ці рейди відбувалися щорічно, хоча групи нараховували не більше як 20 осіб. Однак нині рейдів уже нема. А якщо ми не займаємося тим, що лишилося на наших етнічних землях, то навряд чи можемо з чистою совістю очікувати, що хтось ззовні буде це за нас робити. Коротше, щоб уже більше не «йойчити» та не надто мудрувати, – просто хотілося зробити щось, щоб показати молодим українцям у Польщі, що попри той факт, що їхня хата вже не «там», то все ж таки «там» є щось «наше», що варто було б зберегти.
Другу з нас дратував поділ, нерозуміння та незнання, які існують між українським та лемківським середовищами. Всі ми колись «їхали тим самим поїздом», в одному напрямку: лемки й українці. Чому тепер не хочемо один одного пізнати? Чому не розуміємо інших і зверхньо оцінюємо або погорджуємо одні одними? Чи те, що ми себе називаємо-вважаємо одним народом, або двома, має бути причиною, щоб один одного відштовхувати? Чи те, що ми різні, маємо різну тотожність, означає, що ми не повинні між собою говорити?
До подібних міркувань дійшли й інші, адже більшість польського суспільства не усвідомлює, що їхня держава не є (та ніколи й не була) національним монолітом. Поруч живуть автохтонні лемки, українці та багато інших меншин. Ця сама несвідомість торкається міґрантів чи просто українців з України, які завзято називають нас «поляками» попри те, що ми намагаємось говорити по-своєму та неначе папуги вперто повторюємо, що громадянство – це не національність. Так і після довжелезних телеконференцій, під час яких ми переконували один одного про важливість власних арґументів, вирішили, що робимо це – для добра землі і народу. Або краще народів, усіх небайдужих.
Наша ідея – це зняти короткий музичний фільм-ролик, у якому візьмуть участь українські, зокрема лемківські, артисти-музиканти. Для зйомок має бути забуте Богом і людьми місце на «рідних землях» (сьогодні рідне лише оленям і зайцям). Я написала слова пісні, в яких намагалася передати наші почуття та ідеї. А пізніше знайомий польський артист Патрик Вальчак написав музику. Потім ми спільно з Оксаною Терефенко, Оксаною Грабан та Адамом Горощаком дещо змінювали й переклали на лемківську. Після завершення праці кліп буде загальнодоступний в Інтернеті, він стане нашою візитною карткою, поясненням, «ким ми є», а, перш за все, доказом, що ми є разом.
Проект мав бути реалізований до 70-х роковин Акції «Вісла». На жаль, ми дуже довго узгоджували наші візії, розмірковували над усілякими деталями, сперечалися про те, де мають відбутися зйомки, ще хотіли запросити всіх українських та лемківських артистів, ще й переконати їх у важливості нашої ідеї. Коли 2017 р. вже закінчувався, ми все ж таки вирішили не завершувати проекту насилу. Вдалося, на щастя, реалізувати план-мінімум, тобто пісня про «стук» пролунала на 41-му «Молодіжному ярмарку». Зйомки ролика відкладено на лютий цього року. Була загроза, що наш план помре природною смертю внаслідок забуття, але завдяки завзятості й енергії режисерки О. Терефенко, її контактам, безлічі телефонних дзвінків та проведених зустрічей, ідея живе і вже невдовзі перестане бути лише ідеєю.
А тепер головне. У цьому тексті я ні разу не вжила слова «фінанси». Звісно, це було б чудово, якби такі речі вдалося реалізувати без жодних коштів. На жаль, це нереально. Щоб зняти ролик і записати пісню, ми потребуємо 43.000 польських злотих. Тому можна сказати, що просимо вас про підтримку, але насправді запрошуємо вас приєднатися до нашої ідеї. Якщо маєте відчуття, подібні до наших, турбують вас ті самі питання, – будьте з нами. Зайдіть на https://zrzutka.pl/uhrxcs – тут можете долучитися до збірки і прочитати, хто бере участь у проекті. Зустрічаємося 17–18 лютого у стінах церкви, під рідним небом у Князях на Любачівщині. Наше мотто це: важкі речі робимо негайно, на ті неможливі треба трохи почекати. Щиро дякуємо всім, хто з нами зробить неможливе можливим. Ви – найкращі! ■

Від авторки:
Відокремлення лемків від українців у тексті пов’язано з тим, що в проекті беруть участь лемки, які хочуть підкреслити свою етнічну самобутність.

Поділитися: