Ігор Ісаєв ■ ПОГЛЯДИ ■ №20, 2018-05-20

Читачеві «НС» часом нелегко буває розрізнити деякі тонкощі української мови. Таку деталь я вживаю зараз, граючись словами в заголовку. Отже, щоб не було непорозумінь, «недоторкані» (наголос на третьому складі) – це індійська група «нечистих» людей, дотик до яких означає автоматичну деґрадацію для представників вищих каст. «Недоторканні» (наголос на четвертому складі) – це люди, чию «недоторканність» охороняє закон, і яку вони можуть віддати добровільно: депутати, поліцейські тощо.

«Недоторканими» (у Польщі їх частіше називають «паріями») в Індії вважали нижчу касту жебраків, що були і почасти навіть сьогодні є позбавлені громадянських прав. До них не можна торкатися, адже можна було стати недоторканим самому. Абстрагуючись від релігійного обґрунтування правил поведінки з даною групою, ці принципи можна пояснити досить банально. Коли у давній Індії зароджувалася система каст, недоторканим випала доля готувати до спалення померлих людей, ховати трупи померлих тварин, прибирати нечистоти тощо. Дотик означав високу ймовірність зараження смертельною хворобою.

Однак дуже швидко специфічна роль недоторканих породила міфологію у зв’язку з ними – саме тоді з’явилися релігійні пояснення недоторканості. Ними стала група людей, що не просто прибирає нечистоти, а люди знедолені, скривджені – такі собі ізгої серед нас.

А це вже, вибачте, не медицина, а філософія. Пізніше батько соціології Макс Вебер опише недоторканих як безправну групу населення, позбавлену необхідних соціальних контактів і можливості входження в інші соціальні групи. За Вебером, така група, зазвичай, досить релігійна, адже саме релігія пояснює безправ’я і презирство до цієї групи зі сторони більшості. Таким чином, я продовжую вже відомого соціолога, недоторкані є в будь-якому сучасному суспільстві. І дарма, що до них доторкатися дозволено, цей «дотик», як і колись, пов’язаний з певними міфологічними санкціями. А особливо протипоказано доторкатися до недоторканих недоторканним (вибачте за тавтологію і каламбур). Недоторканні – це певна дуже обмежена категорія посадових осіб, якій держава запевнює особливу охорону законом у силу виконуваних ними державних функцій. Попри близькість звучання, недоторкані і недоторканні – це діаметрально протилежні поняття, фактично антоніми. Недоторканий – нижче самого суспільного дна, недоторканний – на самій верхівці.

Це так у теорії міфології.

У сьогоднішній Польщі теж є недоторкані і недоторканні.

Коли на Любачівщині п’ятеро нетверезих молодиків атакує групу учасників табору «Маґурич», чи не роблять вони це з переконання, що вони самопроголошені «польські патріоти», «недоторканні»? Коли вони кричать услід учасникам табору вульгарні слова і, що важливіше, наказують забиратися «у свою Україну», чи не значить це, що вони вважають «маґуричан» сучасними «недоторканими»? Ці нові недоторкані (нічого, що вони теж поляки) в очах «недоторканних» стали «гіршими», тобто «українцями», оскільки спаплюжили свою «польськість» почерез дотик до українського.

І так не тільки зі злощасним нападом, зрештою, не єдиним в останні роки, місяці, навіть дні (коли я пишу цей матеріал, якраз з’являється нова інформація – біля Варшави молодики з битами побили групу громадян України). Категорія недоторканості, що взялася з медичних протипоказань, сьогодні глибоко вкорінилася своєю міфологією в поведінку суспільства.

Зрозуміло, нинішня Європа – це не давня Індія. Проте в наші дні недоторканний Ковальський – це, як і в давні часи, «поляк-католик». Він, національно і релігійно «правильно» свідомий, рівніший за всіх інших, які, радше, недоторкані, аніж недоторканні. Польські суди більше не засуджують до смертної кари за дотик чи образу священнодійства. Ба, більше того, правоохоронці, спостерігаючи за згаданим уже нападом на «Маґурич», затримують і, не маю сумніву, притягнуть до відповідальності винних. Проте це буде зовсім інша міра відповідальності і суспільного розголосу, ніж у випадку, коли «недоторкані» замінилися б місцями з
«недоторканними».

Уявіть собі, що би було, якби молодики в автомобілі на українських номерах, п’яні, напали на польських гарцерів, які чистять забуті серед лісу могили «проклятих» солдатів? Боюся навіть подумати, скільки дипломатичних зустрічей і футбольних матчів були б тоді відкликані. Чому тоді національний, у вузькому розумінні, і релігійний світогляд рівніші за інші? Чому ми, як у гіпнотичному трансі, без кінця повторюємо про особливу повагу до людей релігійно і національно більш експонованих, ніж ми? Можна довго обговорювати історичні причини. Тисячі років релігія була єдиним доступним сурогатом філософії, медицини, моралі і тих самих законів, які продовжують її берегти. Як наслідок, мільйони людей не відрізняють віри у надприроднє від етнічної приналежності.

Для мене це реальна проблема. Адже наша релігійність і національна гордість (українців в Україні теж, не гірше і не краще ніж поляків у Польщі) наказує нам не тільки любити своїх і своє, але й, – для декого передусім, – ненавидіти інших та інше. Проблема є, а ми досі говоримо про особливу «вразливість» віруючих і патріотів. Принаймні маємо враження, що вона «більш вразлива», ніж вразливість атеїстів і космополітів.

Поділитися: