Вальдемар БалдаІСТОРІЯ№44, 2016-10-30

Про Миколая Зиблікевича забувати не годиться: він, як колись говорили у Польщі, gente Ruthenus, син кушніра з-під Самбора, не тільки піднявся із суспільних низин на вершини, але (що важливіше) завдяки своїй мудрості, працьовитості і витривалості зумів подолати виклики, які сам перед собою ставив, і які ставила перед ним монархія, у якій жив. Тому варто згадати про нього і його громадську службу, яка почалася в найважливішому для польської історії місті – Кракові.

Миколайчик у кожушку

▲ Пам’ятник М. Зиблікевича на пл. Всіх Святих у Кракові. Фото автора статті
Пам’ятник М. Зиблікевича на пл. Всіх Святих у Кракові. Фото автора статті

На світ прийшов 28 листопада 1823 р. у Старому Місті, за 22 км від Самбора, яке має назву Старий Самбір. Син не дуже заможного ремісника-русина був охрещений у греко-католицькій церкві. Навчався в Самборі, Львові і Кракові. У Францисканському університеті у Львові закінчив філософський факультет, а в Яґелонському університеті в Кракові написав кандидатську дисертацію з права. Про нього писали, що в період Львівської весни народів пройшов через внутрішню переміну. Відтоді боровся за національні і політичні права поляків, які проживали в Галичині. Не змінив, однак, приналежності до Греко-католицької церкви – до кінця життя був її членом.
У дитинстві не мав сумнівів щодо походження. Письменник і поет Зигмунт Качковський, колеґа Зиблікевича зі шкільної лави, так про це згадував: «(…) Був то малий Миколайчик у кожушку, убогий син кушніра з Нового Міста, тихий, спокійний і добрий колеґа, один із найкращих учнів, що проживав лише з синами руських священиків, говорив з ними руською мовою і не займався взагалі польськими справами».

Громадянин Кракова
М. Зиблікевич розстався зі Львовом 1849 р. Виїхав тоді на навчання до Кракова, а по дорозі затримався в Тарнові, де недовгий час працював на посаді гімназійного вчителя (навчав історії, вимови і стилю), i з цим містом зв’язався на багато років. Проте до Львова судилося йому ще повернутись у зовсім відмінній ролі.
Після захисту кандидатської дисертації і отримання дозволу на виконання професії адвоката 1855 р. відкрив власну канцелярію, а через рік зайняв посаду міського синдика, тобто юридичного радника магістрату, й у цій ролі боровся за повернення польської мови до шкіл і державних установ. Суспільство пізнало його як талановитого публіциста, автора консервативного щоденника «Час», наслідком чого був його успіх у виборах 1861 р. Він отримав мандат делеґата Галицького крайового сейму, недовго потім став також його делеґатом до парламенту у Відні – Державної ради (де був обраний головою Польського кола). Протягом 5-ти років засідав на «власному подвір’ї» – у Міській раді Кракова, а також вів діяльність у Краківському сільськогосподарському товаристві, Aрхибратстві милосердя, Побожному банку.
У той час, коли М. Зиблікевич став радним, посаду президента Кракова зайняв проф. д-р Юзеф Дeтль (син чиновника з-під Дрогобича, який починав своє навчання, як і Зиблікевич, у Самборі). Колишній ректор університету, позбавлений цісарем Франциском-Юзефом одночасно кафедри внутрішньої медицини і керівництва у медичній клініці Яґелонського університету, висланий на пенсію, виявився прекрасним адміністратором, президентом з перспективою, яка виходила далеко за межі щоденних справ. Під час його керівництва Краків зазнав значного цивілізаційного розвитку: упорядковано Планти (сквери), засновано пожежну частину, створено умови для розвитку університету і загальноосвітніх шкіл, промислової школи, a також школи мистецтва, підготовано проект відновлення Сукенниць, але передусім ліквідовано староріччя Вісли – після засипання багнистої відноги постав новий комунікаційний шлях, завдяки якому місто відкрилося на розвиток у східному напрямку.

У президентському кріслі
Президентура Детля, з котрим Зиблікевич близько співпрацював, закінчилася передчасно 1874 р. Динамічний шеф магістрату попав у конфлікт з більшістю радних та внаслідок загострення спорів і критики подався у відставку. На вакансійну посаду був призначений М. Зиблікевич, який зайняв її 2 липня 1874 р. Хоч планка була високо піднята, зумів її утримати. Не відтинався від проектів попередника. Всі заініційовані або заплановані Детлом проекти довів до кінця, завдяки чому на місці староріччя Вісли постали Детлівські планти (сквери), відновлено Сукенниці.
Зиблікевич дбав про гармонійний розвиток Кракова. Для нього важливі були і справи земні (бруківка болотистих вулиць, будова каналізаційної сітки, створення умов для будови об’єктів публічного вжитку), і ті – з вищих реєстрів (засновано музеї Чарториських і Національний, відновлення пам’ятників, створення у підземеллях костелу на Скалці Національного Пантеону). Новий президент удосконалив також організацію праці магістрату, підняв на вищий рівень комунальну господарку.

На користь шефа магістрату з русинським корінням працювала так само симпатія зі сторони цісаря – у вересні 1880 р. Зиблікевич особисто приймав монарха, який подорожував Галичиною. На відміну від попередника зумів зберегти хороші відносини з радними. Доказом цього є зберігання у зібраннях історичного музею міста Кракова karabela (?), символу приналежності до шляхетського стану, котрий під кінець урядування отримав від співпрацівників.

Маршалок Крайового сейму
Високо оцінюваний політик («нобілітований» 1872 р. прийняттям до складу академії) 1880 р. не старався про переобрання. Він знав, що на нього чекає найвища посада в місті своєї молодості – Львові. І вже у січні наступного року М. Зиблікевич був призначений на посаду маршалка Крайового сейму.
Це була подія без прецеденсу, адже раніше найвищу в Галичині посаду отримували виключно кандидати вищих сфер, репрезентанти аристократії. Те, що син кушніра досяг таких вершин, є ефектом кількох чинників: освіти, таланту, енергії і працьовитості. Дуже важливими також були вміло стосовані методи праці з людьми. М. Зиблікевич був по-різному оцінюваний. Одні хвалили його за знання, ерудицію, особистий чар, інші ганили за брутальність і деспотизм. Але він був політиком «з крові і кості», тому знав, яку мірку до кого прикладати…
Це була дуже кольорова людина. Грубуватий у розмові, динамічно веселий, із замашистими жестами, він легко впадав у злість, проте повсюдно був знаний з доброго серця і зневаги до облуди. За це йому вибачали вибухи злості. Часами його критикували за те, що «занадто демократизується, частуючись ковбасою в сеймовому буфеті». Повсюдну симпатію збуджувало його відношення до жінок, тим краще, чим дама гарніша… Ну, що ж…
У Львові урядував 5 років. Писали про нього, що це «перший галицький маршалок, який мало сидів у своєму кабінеті, а більше їздив по країні, щоб побачити, що діється на місцях». М. Зиблікевич був автором програми бюджетного ощадження, сприяв розвиткові промисловості і ремесла, займався комунікацією, сільським господарством, торгівлею, меліорацією, підтримував створення і розвиток ощадно-кредитних кас, сам ініціював створення в Галичині Крайового банку.
З-посеред його досягнень було доведення до кінця будови дороги уздовж Дунайцю – зі Щавниці до Червоного Клаштора. Вже тоді за видатні заслуги його ім’я присвоєно гроту, викутому недалеко від дороги краківськими студентами: у цьому місці маршалок любив зупинятися, щоб полюбуватись краєвидом вигину Дунайця і Гукової скали.
Незважаючи на успіхи, він таки не зміг завоювати загальну симпатію співпрацівників і політиків, тому подався у відставку. Хоч йому пропоновано багато високих посад (навіть Краків хотів його знову призначити на посаду президента), М. Зиблікевич прийняв лише посаду в Наглядацькій раді Крайового банку.
Останні дні М. Зиблікевич самотньо провів у Кракові (котрий, до речі, 1881 р. обдарував його почесним громадянством). Хоч був мужчиною темпераментним і часто закохувався, родини все ж не заклав. Оскільки не прив’язував ваги до матеріальних справ, а більшість своїх доходів призначав на підтримку не дуже заможної рідні, він жив не у приватній резиденції, а в домі, який належав до піярів.
Помер 16 травня 1887 р. внаслідок ускладнень після запалення легенів. Тиждень пізніше його поховали на Раковицьму цвинтарі. Літургія відправлялася у греко-католицькому обряді. У день смерті Сенат Яґелонського університету присвоїв М. Зиблікевичу звання Почесного доктора філософії.

Пам’ятаємо з вдячністю
Смерть нічого не змінила у відношенні краків’ян до прибульця зі Східної Галичини. Невдовзі після похорону колишнього президента міста на площі Всіх Святих Валерій Ґадомський поставив пам’ятник, а також місто фінансувало будову монументального надмогильного пам’ятника на Раковицях. Ім’ям Зиблікевича названа вулиця недалеко від площі. У 1855р. політик став патроном каналу, котрий сполучає Дунаєць з Віслою у Домбровському повіті (на північ від Тарнова), а через рік його прізвище з’явилося на дошці однієї з вулиць Львова.
З вдячністю згадують про Зиблікевича і за підтримку будови пенінської дороги. У Щавниці 1890 р. встановлено пам’ятну дошку, яку виконав Юзеф Наленч-Гаковський, з написом: «Marszałkowi Mikołajowi Dr Zyblikiewiczowi goście szczawniccy Polacy i Rusini 1887 i 1889 r. Dzielnemu czynem, myśli podniosłej, woli mocnej, serca wielkiego Mężowi; co zasługą do najwyższego w kraju wzniósł się dostojeństwa – Szczawnicy perłę dał On wspaniałą drogę w Pieniny z Dunajcem u stóp w skałkach wykutą. MDCCCXC».
Як виникає зі змісту інскрипції, поміщеної всередині спеціально вимурованого кам’яного гроту, повагу до померлого Маршалка проявили також його споріднені кров’ю брати – русини. Таким чином, можна зробити висновок, що хоч він і розвивав свою кар’єру в польському середовищі, члени громади свого народу не відкинули його. ■

(Visited 94 times, 1 visits today)
Категорії : Історія

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*