Хто кого запхав у ґето: як Україна дивиться на закордонне українство

Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.plПОГЛЯДИ№42, 2017-10-15

Атаки на Об’єднання українців у Польщі (ОУП) продовжуються. Раніше я писав про інформаційні вкиди відносно створення альтернативної, «небандерівської» організації української меншини, про що шепочуть різні польські кола. Проте цього разу ОУП вирішили розкритикувати з українського боку. Критика вийшла слабенька, однак варто поставити запитання, у чому ж була її мета.

Для невтаємничених. У Львові цього року засновано організацію під назвою «Західний інформаційний фронт», яка позиціонує себе як та, що «на волонтерських засадах здійснює заходи інформаційного та ідеологічного протистояння на векторі „Росія–Захід” на території Західної України, Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії». Ідея благородна, мета нагальна – Росія щораз частіше атакує Україну з західного фронту, використовуючи різноманітні антиукраїнські середовища у згаданих країнах.
Проте з самого початку щось пішло не так. У лютому цього року Марцин Рей, координатор фейсбук-проекту «Російська п’ята колона в Польщі», опублікував лист на гербовому папері «Західного інформаційного фронту», де міститься прохання «надати посильну фінансову допомогу на статутну діяльність». Замість адресата, лист мав порожні три рядки – вочевидь, це був шаблон для розсилки до спонсорів, – та містив дані, що учасниками проекту стали «журналісти й учасники АТО», об’єднані у фейсбук-групі «Західний інформаційний фронт», крім них, – «польські експерти», зокрема згаданий уже Марцин Рей. Дуже швидко після публікації польські експерти спростували участь у цьому проекті, ба більше – вони про нього дізналися тільки з початком скандалу.
Ось і цей «Західний інформаційний фронт» наприкінці вересня публікує розлогий матеріал, на початку якого ставить питання: чому так мало українського в Польщі, чому осередки української національної меншини розгубили свій авторитет, чому в Польщі ці об’єднання асоціюються з «шароварщиною»? Подальший матеріал цю риторику лише поглиблює.
На думку авторів матеріалу, що не підписалися, «однією з головних проблем українських організацій на території Польщі є вкрай консервативний підхід до їх діяльності». Цю тезу мають підтверджувати анонімним авторам такі ж анонімні співбесідники, з якими колектив провів консультації. Автори зазначили, що не називають імен і назв організації тому, що «ті, хто знає, про що йде мова, і так зрозуміють, а ті, кого це не дуже цікавить, і так не запам’ятають». Українські організації в Польщі представлено в матеріалі як старі, а їхня повістка –неактуальна для молодого покоління.
Проте одне ім’я в тексті все ж з’являється – це ім’я Петра Тими, який нібито не дає ради з «інфікуванням» медіа-простору в Польщі. Водночас на підтвердження цього факту ресурс наводить (знову ж таки безіменно)… мою статтю в «Нашому слові». Ще раз перефразую для кращої візуалізації – неназване перестаріле ОУП несправне, на щастя, є активний молодий діяч (член ОУП – І.І.), який викриває ці незграбності (на шпальтах газети, яку видає ОУП – І.І.)!
Проблема українських організацій у Польщі, – як вважають члени анонімного експертного колективу, – у тому, що вони, поза поширенням «шароварщини», вічно нарікають на брак коштів. Неназваний авторський колектив повчає, «що світ змінився», тим часом для українських діячів у Польщі «месенджери, ретвіти, лайки, краудфандинг та багато іншого» є «страшними словами».

Це повчання виглядає особливо комічно, якщо уточнити, що фейсбук-група «Західного інформаційного фронту» нараховує трохи більше як півсотні членів, тоді як більшість груп проектів ОУП має їх по кілька тисяч, а також якщо згадати успішний збір коштів ОУП на відзначення 70-річчя Акції «Вісла».
І нарешті – родзинка. Головною метою українських організацій у Польщі є, на думку авторів, «просування українських національних інтересів», адже згуртовані українські осередки за кордонами України, – як підкреслено в тексті, – «мають стати потужним інструментом для реалізації зовнішньополітичних та національних інтересів України».
Якщо автори дійсно в цьому переконані, то це може бути для них певним виправданням такої, здавалося б, абсурдної, критики українських організацій. Бо діячі ОУП напевно не усвідомлюють, що це вони, а не українська держава, має ставити своїм пріоритетним завданням національні інтереси України, – тому підтримка реґіональної української ідентичності і культури (на відміну від завезеного з України вишиваного «МакДональдза») видається авторам «шароварщиною».
Утім, можна так само поставити тезу, що цей текст не вийшов через помилку в оцінці авторами ролі неурядових організацій загалом (вони на те й неурядові, що мають інші від уряду завдання), а свідомо і з певною метою. І тут згадується інший текст, який з’явився в українських ЗМІ рік тому, його автором був покійний нині український політолог Олександр Маслак – діяч партії «Національний фронт», українських націоналістів і ветеранів полку «Азов». У статті «„Професійне українство” як суспільна патологія» він не шкодував критики, за його словами, «затхлого і замкненого для навколишнього суспільства ґета, керівництво якого живе з фестивалів української пісні». Оскільки Маслак був діячем партії українських націоналістів, що браталися з польськими націоналістами – цей матеріал мав чітку мету: дискредитувати меншину в Польщі, оскільки партійною метою є створення блоку національно сильних держав, без перешкод усіляких меншин. Таке собі ідеалізоване Міжмор’я в ідеалізованому міжвоєнному періоді. Цей погляд виключав сильну й інституціоналізовану українську меншину в Польщі. Тому варто погратися в теорію змови й показати, що український депутат у Сеймі – це не результат праці організацій українців, а наслідок негласної змови, згідно з якою українці лояльні до ліберальної польської еліти; ксенофобія проти українців у Польщі – це не реальна тема, а роздмухана ідея задля здобуття ґрантів; фестивалі й танці – це не частина діяльності ОУП, а його єдина активність. «Совпаденіє? Не думаю», – підсумував би російський пропаґандист Дмітрій Кісєльов.
Абсурдність цих умовиводів чудово зрозуміла українським діячам у Польщі. Проте в Україні ця тема може падати на податний ґрунт: там у масовій свідомості представники закордонного українства – це якщо не трударі­заробітчани, то старі дідугани, родичі дядьки Сема, навіяні ще радянським кінематографом. Вони лише вишиванки носять, говорять смішно і доларами граються, – такі вони зображені хоча б у стрічці Миколайчука «Така пізня, така тепла осінь» (1981 р.). Вони нічого не вміють, тому їх треба повчити, – а в громадян України бажання повчати, помножене на власну місію, розвинене досить гостро.
От тільки біда: сама Україна, котра вже нині, маючи одну з найбільших діаспор у світі, дискутує про неї саме на рівні рушників, танців і браку коштів (у Литві, Польщі чи навіть на Філіппінах на власні діаспори дивляться зі значно більшим рівнем складності, у них там не тільки ґердани і горщики, але й громадянства чи інвестиції). І це Україна весь час намагається запхати нас у ґето, а не ми в ньому закриваємося. І це Києву вигідно нас такими бачити, дурними й вишитими, адже тоді ми – просто зоопарк, а не суб’єкт розмов.

Поділитися:

Категорії : Bez kategorii