Григорій Сподарик ■ ГРОМАДА ■ №31, 2017-07-30
Лише у Хшанові на Вармії та Мазурах греко-католики Польщі 70 років тому могли молитися у своєму храмі разом зі своїм священиком. Про це подбав о. Мирослав Ріпецький. Його життя, як і тисяч інших українців, 1947 р. прорізала депортація. Отця Ріпецького і багатьох перших вірян уже нема серед живих. Але живим лишається Хшаново.
На цьогорічному празнику Св. Петра і Павла знову було велелюдно. Коли молилися, то кількадесят метрів побіч проїхав поїзд. Було чути характерний стукіт колес і свист. Так залізниця випадково, проте символічно озвучила празник і місцеві відзначення Акції «Вісла». При подібних звуках у ті околиці потрапила Стефанія Венгляж. Тим самим поїздом з рідних Лісок прибув і їх духовний наставник: «Отець разом з нами їхав потягом. Ми потім питали: цікаво, де наш Ріпецький?», – згадує пані Стефанія. Знайшли його через два дні, а в неділю вже правилася перша Служба Божа. Вістка про це швидко розійшлась і вірян ставало щораз більше. Декому для участі в недільному богослужінні доводилося приходити ще й у суботу, навіть ночувати. Над усім наглядала влада і спецслужби. Купол на каплиці наказали зняти, погрожували отцю, проводили обшуки серед вірян, залякували. Питали пані Стефанію, чи можуть прийти на хрещення її дитини. Сказала, що так. Функціонер зніяковів. Ніхто не прийшов. Але розпитували. Хрестів якось не чіпали: «Завжди той наш отець Ріпецький казав, щоб ми не боялися. Матінка Божа нам допоможе. І так було. Першим тут висів образ Божої Матері. І він нам у всьому допоміг», – продовжує розповідь пані Стефанія, одягнута у вишивану сорочку. На ланцюжку носить тризуб, подарований онуком. Зізнається, що Україну завжди зберігає глибоко в серці. Звідки й бралася у важкі часи сила, щоб долати всі перешкоди. «Люди хотіли свого. Знаєте, свою Службу Божу і своє слово почути. По-польськи ми не вміли нічого», – каже пані Стефанія.
Їй уже 85 років. Вона має 18 онуків і 20 правнуків. Зворушується, бо це їй, звичайній жінці, доручили привітати нині чотирьох владик, що удостоїли празник.
Зараз теж натовп народу, хоч на щонедільні богослужіння у Хшанові приходить приблизно 20 осіб. коли відійдуть останні парафіяни, чи Хшаново залишиться далі таким символом? «Хіба так. Дай, Боже, щоб далі приїжджали сюди люди», – завершує пані Стефанія.
Йосип Білас із Пєнєнжна додає: «Сьогодні тут просто не може не бути той, хто почувається українцем і знав отця Ріпецького. Я тут колись спав. Мав, може, з 10 років. Сюди ми з батьком приїхали поїздом». Цей перший приїзд міг радше випасти на Різдвяні свята. Багато шлюбів тоді було. Молоді пари одні одним ставали свідками. Ніхто, їдучи поїздом у таку дорогу, не брав із собою своїх близьких. Смачна горохівка, яку тоді тут їли, також запам’яталася донині. Коли пан Йосип веде свою розповідь, то його очі стають вологими. Каже, що не є вихідцем села Вербиці, – з вербичанкою одружився його брат, – але кожного року саме туди їздить, бо треба покосити, поправити пліт тощо. Відвідини Хшанова й Вербиці – це той сам обов’язок, що береться з глибини душі. Пан Йосип сам народився вже на півночі Польші в Пєнєнжні, а батьки родом з Доброї-Щляхоцької неподалік Улюча. Батько помер уже 15 років тому, мати має 97: «Я приїхав до Хшанова також помолитися за здоров’я мами», – зізнається Й. Білас. Минулого року за здоров’я всієї родини їздив молитися до Зарваницької Божої Матері. Там купив близьким ікони. Він пенсіонер, тому має час: «Як хочу, то йду щось заробити на культурне життя, яке трохи коштує». А згадуючи Акцію «Вісла», що думає? «Те, що зробили 1947 р., було варварством. Якби не було Акції „Вісла”, то напевно не треба би було Хшанова. Церкви, певно, були б там, де українці жили здавна по містах – у Ґданську, Варшаві чи Кракові. Але в основному все би було на наших землях. Напевно шляк трафляє, що треба кудись постійно їхати на свій празник, а не може це бути близько між сусідами. До цього, розкидана родина – ми на Мазурах, одні в околицях Зеленої Гори, хтось в Україні, а ще інші у Франції чи США. Але тепер уже треба з тим погодитись». Радикально пєнєнжнянин говорить про наслідки асиміляції. Вважає, що в кожному народі на поселенні сміття відпадає, а лишається здорове зерно: «Тут ми вже маємо четверте покоління. Тому видно, що все наше буття залежить від свідомості батьків. Тут усе просто», – підсумовує Й. Білас.
У випадку значення Хшанова, погляди різних поколінь українців співпадають. Петро Причка є головою гуртка Об’єднання українів у Польщі в недалеких Видмінах. На празник привіз, зокрема, своїх маленьких дітей. Сам також сюди приїжджав з дитячих років. Тоді батьки пояснювали, що тут була cвоя перша церква на Вармії і Мазурах. «Нині це просто традиція. Я так навчений з дитинства. Тут заряджаємо батареї», – відзначає громадський діяч. Якщо в силі Хшанова і тривалості цього символу не сумнівається, то трохи гірше виглядають справи саме з громадською працею. «Люди до неї в нас є, але гірше з коштами, які помітно скорочені», – говорить Петро, згадуючи про щораз більші формальні вимоги. Все це разом призводить до зменшення кількості культурних заходів на місцевому рівні. Зрозуміло, що якогось формального обов’язку щодо присутності у Хшанові не було. Але й Ярослав Баран з відлеглих на сто кілометрів Асун переконаний, що це місце необхідно відвідувати. За його словами, кожна така велелюдна зустріч показує силу нашої громади. Він признає, що в колі його ровесників справа української ідентичності розкладається більш-менш пополовині. Одні розуміють вагу збереження рідного, а інші питають навіщо це мені? «Потребу в таких справах просто треба відчувати», – висловлює свою думку Ярослав. Подібно як інші, він вважає, що багато тут залежить від того, що передають дітям батьки. Сьогодні сам вільно говорить українською, а це у великій мірі тому, що рідна мова у нього вдома звучить кожного дня. У нього нема проблем, які мають деякі знайомі з праці. Вони відчувають себе поляками, але часом жаліють, що не хотіли взяти те українське, що пробували передати їм батьки. Таких дилем не має й Лідія Заблоцька-Житка з Ольштина, яка сьогодні живе і працює у Варшаві. У Хшанові вона – з потреби серця. Маленькою привозила її сюди матір. Потім пані Лідія брала участь у встановленні тут їх парафіяльного хреста з Ольштина. «Нині я привожу сюди маму, яка була виселена з Сокаля. Тоді вона мала 8 років, а тепер має ще стільки сил, що можемо тут відзначати 70-ті роковини виселення. Я привезла також і своїх дітей, щоб показати їм це місце і разом з ними помолитися. Пізніше хай собі самі вибирають шлях. Та нехай знають, де їхнє коріння. Вважаю, що дуже важливо знати хто ти і з якого роду. Така свідомість потім пригодиться в житті», – говорить пані Лідія.
* * *
В урочистостях, присвячених 70-річчю греко-католицької парафії у Хшанові та Акції «Вісла», взяло участь понад 2 тис. людей. Празничну літургію очолили владики УГКЦ: перемишльсько-варшавський митрополит архиєпископ Євген Попович, архиєпископ-сеньйор Іван Мартиняк, вроцлавсько-ґданський ординарій Володимир Ющак і владика Петро Крик – апостольський екзарх для українців греко-католиків у Німеччині та Скандинавії. В урочистостях також брали участь радник Посольства України в Польщі Микола Ярмолюк, віце-маршалок Вармінсько-Мазурського воєводства Мирон Сич, голова Об’єднання українців у Польщі Петро Тима та інші. Літургію відспівував, а також виступив з концертом, хор «Журавлі». ■
