Ігор Ксенич ■ ПОГЛЯДИ ■ №41, 2018-10-14

Який зараз стан української національної меншини в Польщі, якщо дивитися зсередини? Ситуація складна і не вселяє надії на майбутнє. У 1947 р. в рамках акції «Вісла» виселено 150 тисяч українців (буду рахувати разом із лемками). Згідно з переписом населення 2011 р., нас зараз 62 тисячі, отже ще два покоління – і ми щезнемо. Залишимо після себе церкви в північній і західній Польщі, які будуть загадкою для майбутніх археологів: звідки взялася східна церковна архітектура на колишніх німецьких землях?

Бути українцем у Польщі ніколи не було просто. Про часи Польської народної республіки говорити не буду, бо я народився, коли ПНР уже розвалювалася. Зараз напруження в польсько-українських відносинах, зокрема в Перемишлі, нагадує початок 90-х років, коли польські діти кидали каміння у своїх українських сусідів, які йшли до «шашкевичівки». Добре пам’ятаю моє перше перебування в цьому місті в 1995 р. Хоч я був малим хлопчиськом, у моїй пам’яті викарбувалося те, що я побачив на перемиських стінах: тризуби на шибеницях. Після 20 років у Польщі знову модним стало бути антибандерівцем, чи пак антиукраїнцем. Соціологічні дослідження свідчать, що за останні три роки суттєво знизився рівень симпатії поляків до українців. Українські й лемківські організації не отримали від польського уряду ні копійки на відзначення 70-х роковин акції «Вісла». Міністр внутрішніх справ і адміністрації Маріуш Блащак сказав прямо, що відмова фінансування пов’язана з героїзацією ОУН і УПА в Україні. Таким чином, наша спільнота стала заручником міждержавної політики.

Дивує факт, що загрозою для 38-мільйонної Польщі може бути 60-тисячна українсько-лемківська громада. З лемками, зрештою, досить цікава ситуація, оскільки в публіцистиці польських правих із нагоди 70-ї річниці акції «Вісла» їх представляли як найбільш покривджених жертв виселення, які не мали нічого спільного з українцями. Отже, цинічно повторюється історія міжвоєнного періоду, коли ендеки намагалися максимально відокремити лемків (бойків, гуцулів тощо) від українців.

Чому ми, як нацменшина, настільки «потенційно небезпечні» в очах неоендеків?

По-перше, тому що відстоюємо позицію України в Польщі, наприклад нагадуємо, що на Донбасі продовжується збройний конфлікт, розв’язаний Росією. До речі, війною – з юридичної точки зору – його називати не можна: війна не проголошувалася жодною зі сторін, а дипломатичні відносини між ними не були розірвані. Отже, ми можемо перешкоджати тим політичним силам у Польщі, які хотіли б нормалізації відносин із Росією. Зрештою, останнім часом до Варшави надходять сигнали «доброї волі» Кремля: польські прокурори отримали доступ до останків президентського Ту-154. У відповідь депутат сейму польщі, батько прем’єр-міністра Корнель Моравецький дає інтерв’ю польським і російським медіа, в яких рекомендує уряду змінити ставлення до Росії.

По-друге, ми, діаспора, становимо загрозу тому, що можемо нашу бацилу «бандеризму» перенести на бідних «українських біженців». А якщо серйозно, деякі люди, серед яких і я, плекали надію на щось повністю протилежне: що українські мігранти в Польщі можуть дати новий поштовх для нашого громадського життя. На жаль, нічого подібного не сталося. Переважно вони так само пасивні, як в Україні, до того ж соромляться своєї українськості. Не хочуть або бояться розмовляти українською на вулиці, а коли знаходять собі польську дружину/чоловіка, асимілюються ще швидше, ніж люди з діаспори. Не ходять до церкви, не кажучи вже про участь у якихось українських громадських організаціях чи культурних заходах. А головне, ми, з діаспори, й заробітчани є ментально зовсім іншими людьми. Хочеш не хочеш, за ментальністю ми є поляками: виховала нас польська школа, живемо згідно з польськими культурними зразками, працюємо й ведемо бізнес як поляки. Як не сумно, але пересічний мешканець Львова, Івано-Франківська чи Тернополя ментально ближчий до жителів Владивостока чи Ташкента, ніж до нас, і на це є безліч прикладів, яких немає сенсу тут наводити. Вистачить пригадати результати соціологічних опитувань в Україні початку 2018 р., згідно з якими 40% галичан не мають нічого проти заробітків у Росії.

* * *

Камо грядеши, українська громадо?

Для нашої громади справжніми фетишами були і якоюсь мірою залишаються питання мови й мішаних шлюбів. З останніми слід погодитися, хоча я можу бути необ’єктивним через мою дружину-польку. Церковна статистика підтверджує, що більшість нашої молоді знаходять собі партнерів серед поляків. Думати треба про те, щоб створення мішаного подружжя не було рівнозначне втраті людини для української громади. В поколінні наших батьків шлюб із поляком/полькою вважався зрадою. Бувало, що родина відверталася від «перекінчика» (зрадника), тому в нього не було мотивації плекати свою українськість. Процес, який спостерігаємо зараз, тобто зростання кількості мішаних шлюбів, може вказувати на те, що вони більше не розглядаються як щось ненормальне, – ми звикли до цього. ■

Далі буде

Поділитися: