Записав Орест Лопата ■ КУЛЬТУРА ■ №35, 2017-08-27
Продовжуємо цикл статей, у яких представляємо читачам людей, що в українськомовних редакціях громадського радіо («Любуське радіо захід по-українськи», «НС» 10), телебачення («Молода Україна», «НС» 33), пресових місцевих виданнях («Наше слово» і «Газета ольштинська», «НС» 45/2016) пропаґують у польському медійному просторі українську культуру, репортаж, представляють життя української меншини.
З дотеперішніх висловів героїв цього циклу статей можна зауважити цікаву закономірність.
Українські теле- або радіопередачі, що виходять в ефір у рамках громадського радіо і телебачення (TVP Regionalna, Polskie Rаdio S.A.) є, так би мовити, українські за назвою, однак лише суспільно-культурні за змістом. Як можна згадати слушно минулі роки Народної Польщі, товариства національних меншин також за назвою були національні, однак за змістом суспільно-культурні: Українське суспільно-культурне товариство (УСКТ), Білоруське суспільно-культурне товариство (БСКТ) тощо.
Михайло Пульковський, оцінюючи переміни у медіапросторі, не залишає нам сумніву – без впливового голосу нацменшостей у громадських ЗМІ наші діти знов-таки, як за часів Народної Польщі, довідуються про «горлорізів із рядів фашистської УПА», волинський геноцид тощо.
Про зміни, які, можливо, грядуть у польському медійному просторі, можуть засвідчити голоси політичних лідерів із рядів владної коаліції. Одна із сеймових депутаток недавно заявила про те, що після канікул парламент «зробить нарешті порядок» з приватними ЗМІ, бо ж вони «брехуни». Можливо, це перебільшення в острасі перед майбутніми подіями, однак може варто в цьому місці нам глянути, як це до сих пір відбувалося в сусідів. «Сьогодні на Угорщині нема незалежної преси. Останніх п’ять газет купили олігархи з оточення Віктора Орбана. Угорський прем’єр успів це зробити ще до виборів. Таким чином після цієї операції, що завершилась купівлею останніх 5–6 до сих пір незалежних газет, усі місцеві видання знайшлись під наглядом людей з оточення уряду Угорщини. Після того, як у своє володіння влада взяла громадські ЗМІ, саме анектування місцевих видань стало пріоритетним завданням уряду. Усе це відбулося через сильну прив’язаність мешканців до місцевих видань». (за сайтом tvn24.pl)
Щоби мати цілісний погляд на це, що відбувається у Польщі в політично-урядовому просторі довкола національних меншин, варто, крім висловів Михайла Пульковського, прочитати ще й текст Григорія Купріяновича.
Протягом двох скликань у Програмній раді «Радіо Ряшів»
Р
ада за своїм правовим визначенням є дорадчим органом у структурах громадського мовлення «Польського радіо», тому вона не може безпосередньо впливати на зміст і кшталт українських передач, які виходять в ефір. Програмна рада дає керівництву реґіонального відділення «Польського радіо» певні рекомендації стосовно напрямків змін способів управління, пропонує напрямки стратегічних інвестицій на місцевому рівні, висловлює рекомендації стосовно інформаційної політики окремих редакцій. Усі ці зауваження у формі офіційних документів ідуть до керівних органів «Польського радіо» у Ряшеві, зокрема директорів різних рівнів управління. Представники керівництва найчастіше присутні були на зборах ради.
Хоч в основному рада лише дає свої програмні рекомендації, але треба наголосити на тому, що прямого впливу на роботу радіо рада все-таки не має, однак я зауважив, що керівництво, приймаючи якісь рішення, бере до уваги наші рекомендації.
У Програмній раді є представники різних місцевих політичних угруповань і громадських організацій, зокрема нацменшинних. Я функціонував у ній як представник української меншини, рекомендований на цей пост Об’єднанням українців у Польщі. Завданням кожного з нас було також слухати програму «Радіо Ряшів» і потім висловлювати на зборах ради свої зауваження. Такі засідання відбувалися кожного місяця. Що важливо – на таких зборах мені можна було представити оцінку подій, характерну для українського середовища. Важливим, на мою думку, було і те, що про таку оцінку дізнавались і представники інших середовищ, а ми отримували пряму інформацію про те, що відбувається в них.
Відсутність у громадському інформаційному просторі
Сьогодні через те, що нас у цьому органі немає, ми втрачаємо дуже багато (бо «відсутні голосу не мають» і з ними ніхто не рахується). Головне, що ми сьогодні втрачаємо вплив на події у Ряшівському, та не тільки там, бо в усіх реґіональних відділеннях «Польського радіо». Для прикладу скажу, якщо якісь середовища будуть неприхильно налаштовані до українців, а їх представники презентуватимуть свої погляди у радіопередачах, ніхто зараз прямо не зможе їм протистояти. Інший приклад: керівники ПР можуть скоротити українські передачі в реґіоні або дати їм менш корисний час виходу в ефір, скажімо, пізно вночі або дуже рано, і ніхто із зовні не зможе цьому запобігти, бо нас у центрі подій нема. Єдина форма зв’язку з владою «Польського радіо» – листи протесту до його керівників, скажімо, від громадських установ. Але це має меншу правову і реальну силу, ніж голос, що лунає в цій справі з боку Програмної ради. Сьогодні в нас нема кому виступити за збереження принципу об’єктивізму в радіопередачах. Ми також у цей спосіб втрачаємо зв’язок та обмін інформацією з іншими громадами реґіону, зокрема нацменшинами, з якими можна було б на місцях ефективніше створювати спільний фронт виходу назовні зі своєю позицією. Українська громада залишається прохачем, що стоїть осторонь, а її прохання і вимоги потрапляють у бюрократичний лабіринт, що сповільнює всілякі рішення.
Коли Програмна рада засідала раз на місяць, тоді можна було негайно домагатися від програмного директора оперативного вирішення справи. У зборах брав також участь голова ПР із Варшави, а це дає зовсім інший рівень, зокрема тут на місцях, ніж звичайне листування із столицею країни.
Українська публіцистика – ні, давайте лише про культурні заходи
Відомо, що в ПР це програмний директор визначає рамки, в яких повинна функціонувати українська програма (чи в ній має бути більше культури, чи публіцистики). В нас у Ряшеві є так, що українська передача розповідає про актуальні події, не коментуючи їх. Можу сказати, що відчувається певна тенденція. Відомо, що в різних реґіональних радіо може бути по-різному. Але в будь-якому разі всі боїмося, щоби чимось не наразитися, щоби через це не мати потім якихось неприємностей, чи навіть не сталося так, що передачу знімуть з ефіру. Мовляв, краще хоч щось мале зберегти, як втратити усе.
Мабуть тому в нас у Ряшеві, а здається мені ще в кількох інших осередках у Польщі, також так є, що у змісті українськомовних передач редактори не дуже-то бажають що-небудь коментувати, залишаючи за собою саме тільки звітування з поточних подій.
Найчастіше чується тут коментар у «круглому» позитивно-радісному тонусі. Така позиція застраховує редакцію від небезпеки виходу в ефір думки, яка могла б викликати контроверзну реакцію окремих слухачів або керівництва.
Як колишній член ради, я змушений сказати, що в центрі моєї уваги було те, що говорять про нас у загальному ефірі, а не в «наших передачах», бо слухачами там є широке коло людей. Думки там висловлені мають найбільший вплив на те, що про нас думає польська більшість суспільства.
Щоб більшість знала про нас більше й об’єктивніше, а таким чином стиралися з її свідомості застарілі стереотипи, я при кожній нагоді повторював, що в ефірі, спрямованому до загалу слухачів, повинно бути більше інформації про місцевих, автохтонних українців, чи інші меншини. У цей спосіб у головах мешканців Підкарпаття відновлюється призабута правда про багатокультурність нашого реґіону. Тимчасом керівництво ефіру переважно дотримувалося позиції: українські теми давати до української передачі і вважало, що таким чином виповнює статутну місію щодо нацменшин. Я багаторазово пояснював неправильність такого підходу, який закривав нас в інформаційному ґето і водночас не давав змоги польському слухачеві дізнатися про наш погляд, про нас взагалі чи хоча б про наші заходи чи дії.
Підкарпаття – специфічний реґіон. Мова ненависті
Щоб не робили на щодень редактори, кореспонденти чи інші співробітники ЗМІ і як би не старалися зберігати об’єктивність, вони живуть у даному суспільно-інформаційно-ментальному довкіллі. Це прямим, або непрямим шляхом впливає на їхню свідомість, підхід до певних справ. Треба сказати відверто, що в нас, на Підкарпатті, відсоток населення неґативно налаштованого до українців, є набагато вищий, як в інших реґіонах Польщі. Відповідно в таких, як наш, реґіонах, у Програмній раді мав би тим більше бути представник середовища, яке з великою ймовірністю буде підлягати атакам, чи навіть лише неприхильним висловлюванням.
Без такого представника наш голос, листування ззовні, буде лише голосом «волаючого в пустелі».
Технології майбутніх ЗМІ
Бачимо сьогодні, передусім на лемківському прикладі, розвиток власного радіомовлення. При чому це повністю «своє» радіо, тобто «не доклеєне» до якогось іншого ефіру. Усе це спирається на новітні, відносно дешеві у запуску, обслуговуванні і користуванні, інтернетівській технології. Також і в нас, зокрема в Перемишлі, варто було б спробувати цієї новинки. Звичайно, було б потрібне якесь фінансування, але треба перш за все мати активних людей, з відкритими головами і сильним бажанням працювати в цій царині. основне – бажання, бо всього іншого, в даному випадку, можна навчитися в ході праці.
З технічної точки зору, на запуск інтернет-мовлення, з якого можна і слід почати, не треба вкладати багато грошей. Потім, зробивши всі помилки, що неминуче, і вивчивши вже трохи справу, можна подумати про вихід на хвилі (FM, чи короткі). Тут уже потрібні більші гроші, оскільки оплата за передавачі доволі велика.
Можна також подумати про власний передавач, тоді маємо менший радіус дії, але значно менші постійні витрати на його утримання і незалежність.
Ще раз підкреслюю, технічна база – це вторинна річ, основне мати людей, які хотіли би віддатися справі. Можна би для цього використати прекрасну інформаційну базу «Нашого слова». Адже там, у поточному режимі, кожного дня готується ціла маса корисної інформації. Треба лише трохи пристосуватися до нових вимог і розширити рубрику коротких, щоденних повідомлень про події. Тоді знайти когось, хто міг би раз, два рази на день записати це і випустити в ефір. Решту можна заповнити музикою чи архівними передачами.
Думаю, що за підтримки ОУП і «Нашого слова», а може ще інших організацій, зацікавлених справою, такий проект мав би шанс на успіх.
Варто подумати над цим, задуматися над майбутнім. ■ ▲ Михайло Пульковський. Фото з приватного архіву
