Ігор Ісаєв, головний редактор порталу PROstir.pl ■ ПОГЛЯДИ ■ №36, 2017-09-03
Діти 4 вересня ідуть у польські школи, оновлені згідно з реформою міністра освіти Анни Залевської. Публічна школа – це те місце, де держава найбільш відчутно стикається з масовими громадянами. І гріх державі не використати цього шансу для донесення своїх, державницьких, позицій. Проте в країні, у якій «держава» дорівнює «партія», щось завжди піде не так.
Ще Владімір Ілліч Ленін, не тільки теоретик, а й практик партійної держави, закликав, «щоб наука насправді входила у плоть і кров, перетворювалася в складовий елемент побуту» радянських громадян. «Науку» Ленін ніяким чином не відокремлював від партійної індоктринації: у великому спрощенні, зразковий радянський громадянин мав навчитися читати лише для того, щоб усвідомлювати послання КПРС, а писати – щоб малювати партійні лозунги на демонстрацію 1 травня. Останнє, чого мала навчити ленінська школа, – це критичність мислення, вміння дискутувати і сприймати життя в його розмаїтті. Взірцевий школяр мав нав’язувати єдиний і слушний тип життя усім, Ubi et Orbi.
В українських і польських школах досі залишаються відголоси тих часів, хоч наші школи не можна вважати абсолютними спадкоємцями авторитарного мислення. Однак найбільш шкідлива річ, – а саме прагнення нав’язати себе, а не сприйняти іншого – досі залишається у великої частини вчителів, батьків та учнів. Школа ж, мовляв, – це там, де навчають, а отже нав’язують, а не йдуть на компроміси.
Не позбавлені такого, дещо інквізиторського мислення й автори нової шкільної програми, яка входить до польських шкіл разом з ліквідацією гімназій (і, про що менше говориться, багатьох учительських ставок).
Як виявилося, з обов’язкової програми з літератури зникають такі твори, як «Дон Кіхот» Саанведра Сервантеса чи «Майстер і Маргарита» Михаїла Булгакова (киянина, до слова). Та оскільки, за твердженням булгаковського Воланда, «цегла ні з того ні з сього нікому на голову не звалиться», то школярам запропонували гідну заміну, «героїв нашого часу», висловлюючись словами іншого Михаїла, Лермонтова.
Лермонтов, варто зазначити, називаючи Григорія Печоріна «героєм нашого часу», мав на увазі героя не як особу, що прославилася своїми вчинками, а героя як типову людину своєї епохи, радше з її вадами, ніж рисами, гідними поклоніння.
Так ось, героєм нашого часу стає поет Войцех Венцель із Ґданська. Міністерство освіти Польщі затвердило його вірші до програми обов’язкового читання в середніх школах і технікумах, щоправда, не від цього року. Та постать героя нашого часу це ніяк не применшує. Отже, даймо поетові представитися самому: «коментатор тижневиків «wSieci» i «Gość Niedzielny», постійний співпрацівник двомісячника «Acana». У лютому 2017 р. отримав нагороду «За заслуги задля польської мови» від президента Республіки Польщі Анджея Дуди», – так Венцель представляє себе на приватному блозі. Саме після несподіваної президентської нагороди в лютому, яку розкритикувала Рада польської мови, про Венцеля дізналися широкі кола польського суспільства, які на щодень не читають католицького тижневика «Gość Niedzielny».
У своїй творчості Венцель розповсюджує погляд на смоленську авіакатастрофу, згідний з поглядом правлячої партії – «Смоленський хрест стирчить під моєю шкірою», пише він. Це відома і стара схема, в українському літературному житті теж: коли автор надзвичайних «Сонячних кларнетів» почав писати пропартійну цапвідбувайлівку типу «Трактор в полі „дир-дир-дир”. Ми – за мир!». І вже не зрозуміти, чи автор справді в цьому переконаний, чи просто сміється з читачів, чи фактично пише це кон’юнктурно. Та чи має це значення? Трактор уже через пару десятиліть після Тичини перестав робити «дир-дир-дир», а вірш залишився, чи то як анекдот, чи то як злісне нагадування про «героя нашого часу» України часів Голодомору. Коли короткоминуща публіцистика починає називатися поезією – їй місце на останніх сторінках газет, та аж ніяк не в шкільних підручниках.
Ще Венцель пише про злочини українських націоналістів на Волині. На його блозі видніють два вірші під датами 2010 і 2011 роки. У них автор із кулінарною докладністю, притаманною проповідниці ‘1943 Еві Семашко, описує звірства убивць: над дівчиною, «розпиленою на чотири частини», та над хлопцем, «із язиком, що прибитий до стола». «Якби ти був лише людиною, / то не страждав би більш, ніж Той, / хто помер на хресті за наше спасіння. / Ти дійсно повинен належати до іншого світу / Але чому ж тоді в тебе на лобі / кривавий, вирізаний бритвою / орел?» – закінчується вірш про хлопця, з допискою автора: «сьогодні – річниця Кривавої неділі, різанини українськими націоналістами польських мешканців Волині».
– Сучасна епоха не вміє поважати покликання, натхнення, певної щирості, – жаліється Венцель в ефірі Польського радіо. – Їй здається, що людина, яка намагається писати так, як багато століть тому, вдягає маску. Мене неодноразово звинувачували в тому, що моя поезія несправжня, – зізнається він, і без цієї цитати портрет героя нашого часу видавався б неповним.
Ніби на підтвердження цих слів, Венцель називає себе «епігоном померлого світу».
Відповісти поетові хотілося б цитатою Булгакова, за рахунок якого в польських школах читатимуть поезію Венцеля: «Той, хто ще донедавна вважав, що він чимось керує, раптом лежить нерухомо в дерев’яному ящику, а оточуючі, розуміючи, що користі від лежачого немає більше жодної, спалюють його в печі».
Так сталося з безліччю «літературних витівок» партійної епохи СРСР, така доля теж чекає героїв типу Венцеля чи режисера Краузе, автора фільму «Смоленськ», зробленого, судячи з висловлювань режисера, під час величезної екзистенційної кризи автора. В історію ці люди безсумнівно увійдуть, – тільки не як творці нашого часу, а як його безталанні «герої». ■
