■ Розмовляла Валерія Кірічева ■

Ірма Вітовська

На фестиваль фільмів «Україна» приїхали стрічка-відкриття «Брама» та її головна акторка – Ірма Вітовська разом зі своєю донькою по кадру Віталіною Біблів. За 30 хвилин до початку сеансу ми встигли поспілкуватися і дізнатися, що за 2 дні перебування у Варшаві дівчата вже не знають, як відвикнути від фестивальної атмосфери та повернутися назад до роботи. Ірма Вітовська перед самою презентацією фільму у «Кінотеці» Палацу культури та науки отримала повідомлення з Києва: «Київський тиждень критиків» визнав її найкращою акторкою.  Ми сідаємо у холі «Кінотеки» біля залу, де ось-ось розпочнеться сеанс, та спілкуємося, чекаючи на прихід глядачів.

Ірмо, дія фільму відбувається у зоні відчуження. Ви дійсно там знімали всі сцени?

Ми знімали у самій зоні – це село Старі Лучанки, хутір Граки. Це ніби й не та найнебезпечніша зона, але все ж таки це територія відчуження. Люди покинули ці землі, самоселів там дуже мало. Ми знімали в автентичній хаті – нещодавно померла її господиня, яка там прожила все життя і нікуди не виїжджала. Хрест, який є у фільмі, вона приготувала для своєї могили самостійно, проте діти вирішили поставити їй пам’ятник. І хрест дочекався фільму, аби виконати в ньому свою місію. Наша знімальна група дуже символічно це сприйняла.

Саме місце справило на вас враження під час зйомок? Чи допомагала навколишня атмосфера?

Ви знаєте, природа там оновлюється: я бачила лося, який вийшов до мене буквально за метри три. У зоні дуже багато вовків і зайців: людина звідти пішла, і все почало відновлюватися. Я відчувала себе справжньою бабою Прісею серед усіх цих тварин. Відсутність людей пішла на користь моїй роботі, моїм відчуттям і самому екстер’єру.

У фільми ви так завзято рубали сома він був справжній?

Звичайно, сом був справжній, щоправда, не я його рубала – він був заколотий, але я його розрубувала. Це все автентичне, у мене були руки в крові.

Ви жили поблизу Чорнобиля?

Я спала щодня по три години, бо готель знаходився в Овручі і ми по 2 години доїжджали до локації лісом. О 3 ночі мене будили, щоб о 5 ранку я була на гримі.

У гримі вас дуже важко впізнати, як ви в ньому ходили?

Гримування тривало десь 5 годин. Відповідно я була на майданчику від 7-8 ранку і до вечора. Їсти мені давали один раз – я погодилася на такі жорсткі умови, аби не відклеювати грим увесь час.

Окрім гриму, ви відрізняється також голосом. Не було потім проблем зі зв’язками?

Для мене ця роль була викликом – зіграти когось, старшого за мене на піввіку. Відтворити цю пластику, погляд, мову. Ніхто ж мене не дублює. Мій голос постраждав так само, як і все інше – шкіру я лікувала ще місяць після зйомок. Губи в мене також облазили, емаль на зубах довелося відновлювати.

Фільм був вартий таких зусиль та кардинальних перевтілень?

Я думаю, що фільм вартий був таких зусиль, і він увійде в історію українського кіно. Я переконана, що цю стрічку оцінять із часом іще більше. Бо у ній глядачі побачать розгорнутий аналіз того, що відбувається в Україні за ці 20 років, які ми маємо покоління і чому так повільно розвиваємося.

Чорнобиль – це лише символ більшої ідеї, яка закладена у фільм?

Фільм не стільки про сам Чорнобиль… Чорнобиль – це вся країна, це довгий час бездержав’я, постколоніальний синдром, оця пост-інвалідність. Там взагалі багато символів.  Павло Ар’є написав п’єсу під враженнями від подій у Врадіївці. Цей бунт, повстання за гідність, усе це він вклав у персонажку – бабу Прісю.

Ірма Вітовська у фільмі “Брама” (2018)

Баба Пріся символізує нескореність духу народу?

Вона закликає стояти, не поступатися. Усі предмети, які вона мала при собі: орден за заслуги, есесівський ніж – вони ж не сакральні. Ви думаєте, вона цінує той орден з ідеологічної точки зору? Я гадаю, це просто трофейна історія, яка допомагала їй безкоштовно взяти масло у магазині. Люди, які пережили терор і постійні окупації, звикли від цих окупантів брати певні речі і використовувати їх для подальшого виживання. Це трофеї! Баба Пріся – це не бабця з пиріжками, яка сидить на печі. Це здичавіла мавка, яка з 1986 року взагалі не спілкувалася з людьми. Баба Пріся 8 років не розмовляла з жодною живою душею. Коли її донька з сім’єю виїхала з міста, після аварії на ЧАЕС, жінці довелося навчитися бути одною та самій добувати собі їжу. Ця баба сама ставить пастки, полює. Баба Пріся пахне гноєм, гівном. З нею також відбуваються певні процеси: в очах, у руках. Вона сильна, така дідо-баба, це вже такий лісовик. Я думаю, що вона – символ України! І не треба нашу державу зображувати у віночку, красивою дівчиною з червоними устами. Вона пережила голод, має досвід канібалізму. Її довели до такого стану.

Якщо вона символ України, то її донька це хто?

А донька символізує покоління 50-х-60-х, які вижили в радянському таборі, в стабільні часи, у яких не було цієї необхідності виживати. Це – більшість наших батьків 1950-х років народження, які у радянський час звикли покладатися на когось, звикли, що держава сама усе за них вирішить.

Онук баби Прісі  Вовчик, хоче піти до сталкерів. Що вони символізують?

Оце питання до глядача, як він зрозуміє! Сталкери для мене – це світ вільний і західний, який показує онуку, що краще життя є і не в зоні. Той інший світ говорить: «Українці, ви довго були у чортовому болоті, неначе в цій зоні відчуження. У вас є шанс, молоде покоління має шанс вийти звідси».

Через призму стосунків доньки та матері у фільмі показують втрату цілого покоління і віри у побудову державності.

Баба Пріся – покоління тих мастодонтів, які вже відходять, які навчилися жити поза державою, але не навчили цього покоління своєї доньки Слави. Вона так оберігала її, тому що сама колись була затравлена.

У фільмі баба Пріся каже доньці: «Ваші душі калічні, ви – поламане покоління». Тобто це покоління у своїй більшості не здатне робити Майдани. Це люди, які не можуть взяти на себе відповідальність.

Виходить, онук Вовчик є надією?

Покоління молоді, онука Вовчика, вже може робити кроки вперед для свого розвитку та розвитку власної країни. Вони можуть приймати естафету і йти, але у них немає того додаткового містка з поколінням своїх батьків, які народилися у  50-60-х. Тому онук Вовчик такий дегенеративний і неповноцінний. Тому він не крокує зі сходинки на сходинку – він скаче через одну. Сталкери мають міцно тримати оце молоде покоління і витягати його з Чортового болота, а баба Пріся Вовчика з нього виштовхуватиме. А Слава, донька баби Прісі,  у свою чергу, триматиме сина біля себе і не випускатиме його з болота. Вона така є – це не її вина, це її біда. Це біда тих поколінь, їх такими зробили.

Якщо розглядати Чорнобиль ширше – це катастрофа велика та геополітична; трагедія української, а не тільки польської культури.  Мова, традиції – усе це знищено разом з мільйонами людей. Тому «Браму» можна розглядати як фільм про катастрофу Чорнобиля і людей, які живуть там, а водночас – цивілізаційну українську катастрофу.

Поділитися:

Категорії : Розмова

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*