Сьогодні надзвичайно популярні художні твори, сюжети яких побудовані на альтернативній реальності. І не йдеться лише про безсмертне «science fiction» та щораз модніше «political fiction», хоч творів, написаних у цих жанрах, й не надто багато в українській літературі та українському кінематографі. Я часто задумувалась над тим, що би було, якби нас колись не виселили?

Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль
Кася Комар-Мацинська, культурознавчиня, Перемишль

Певно, не було б відкритих національних конфліктів, не беручи, звісно, до уваги сусідських сварок про заорану межу або вкрадені яйця. Це було би класичне «historical fiction» із зображенням світу (або тільки Закерзоння), у якому не було ні Акції «Вісла», ні жодного іншого виселення. Я не можу повірити, що ще нікому з наших письменників або режисерів не спало на думку така ідея! Чому ще ніхто не змалював пером або відеокамерою картини подальшого, очевидно, щасливого сільського життя українців на своїх споконвічних землях? Уже бачу ці кадри: молотіння ціпом, випасання гусей та сушення тютюну, яке продовжували б ми пристрасно аж до сьогодні.

А якби ще розповісти про феномен нашої сільськогосподарської потужності, яку ми осягнули завдяки дідовому «know-how» (інновації – ред.) і додати до цього спів щоденних дівочих вечорниць та красу довгих, як звідси до Канади, вишитих щодо міліметра рушників наших мам і бабусь, вийшла би з цього прекрасна пропаґанда успіху та могутності українського народу, а також його дружби не тільки з поляками, а й з усім світом.

Я розумію, що жодного серйозного письменника ані режисера не зацікавить така утопія. До того ж, моя ідея, попри всі ностальгічні образи, навіть нам, звичайним громадянам, після п’яти хвилин стала би нестерпно нудною. Адже ми звикли до певної драматургії історії, яка подарувала нам великий баґаж трагічного досвіду, тому всілякі оптимістичні кінострічки ми сприймаємо, як нереальні казки. Проте як молода і наївна дівчина я колись думала, що саме таким щасливим та безтурботним життям живуть люди, якимповезло, бо їх не виселяли (маю на увазі підляшуків).

У мене є хороша подруга. Вона з Гайнівки, «тутешня» або інакше – православна. Познайомились ми в одній компанії, де вели довгі дискусії про спільні й різні культурні справи. Так склалось, що в нас, у неї і в мене, таке саме ім’я, така сама культурознавча освіта, така сама професія, навіть наші релігійні свята були у той самий час. На роботі на нас дивились, як на двійнят. І хоч сьогодні жодна з нас уже не працює там, ми часто переписуємось або розмовляємо про всяку всячину. Її розповіді про «родіну» заразили мене цікавістю до Підляшшя – як країни неоднозначної тотожності, автентичної прив’язаності до землі та щораз меншої, але весь час живої традиції. Коли я знаходжу цікаву статтю про Підляшшя, завжди її
надсилаю Катюші, щоб вона глянула і прокоментувала. Так зробила я також з текстом Людмили Лабович про Великдень у Курашеві («Наше слово», № 14, 8 квітня 2018 р.). Ця стаття в українському колі читачів не викликала жодних суперечностей, можливо, лише сум з приводу демографічних і суспільних змін, які бездушно спустошують підляські села. Та коли прочитала статтю людина «звідтам», яка дізналася, що в її рідному селі говорять «архаїчною українською говіркою», у неї з’явились несподівані для мене неґативні емоції, хоч вона й не має нічого спільного з українським етносом.

Моя подруга сердиться, коли хтось каже, що вона полька або що українка. Не називає себе також білорусинкою, хоч і вчилася у школі з білоруською мовою навчання. Вона тепер не живе на Підляшші, тому важко їй утримувати постійний контакт з ріднею. Але вона бореться за свою унікальність, за право називати себе згідно з власними відчуттями. От я й задумуюсь над тим, чи ми, українці, навіть базуючись на наукових працях антропологів, етнологів, істориків і «всіх святих», можемо накидати іншим власний світогляд і без питання їх «українізувати»? Якщо навіть ми маємо рацію, то чи маємо право вести «хрестові походи» на все ж таки братню культуру, яка і так ледве дихає і останнє, чого потребує, так це викликання конфліктів, спричинених своїм національним недоокресленням? А, може, просто недбало ставимо перед собою якісь тези і радіємо, що й Підляшшя усе наше? Чи ми справді віримо, що переконаємо когось та перетягнемо на свій, тобто український бік? І хоч я вважаю, що «тутешність» підляшуків є однією з головних причин їхньої швидкої
асиміляції, усе ж не намагаюсь і не буду намагатися переконувати їх, щоб вони «приклеїлися» до одного з народів, які їх оточують. Я теж думаю, що їм би було легше роз’їхатись по Польщі та світі з можливістю віднесення до якоїсь великої національної спадщини, з усім її високим культурним надбанням, наприклад, у літературі, проте не намагаюсь радити їм зректися своїх близьких, землі і народної традиції. З огляду на Московський патріархат, я ніколи би не змогла стати православною, усе ж я не намагаюся і не буду намагатися переконувати людей, для яких православ’я є важливим елементом ідентифікації.

Повернімось до моєї утопії родом з «historical fiction», – світ без відкритих національних конфліктів і без виселення. Здавався цей світ гарним, майже ідеальним. Були в ньому сусідські сварки, як всюди, але, перш за все, були традиції та прив’язання до землі. І що? Світ цей зникає на наших очах. Вочевидь, у кожній історії є своя драматургія, свій баґаж досвіду. Але я мрію, що цією темою зацікавиться коли-небудь якийсь письменник або драматург, без огляду на те, чи вибере він наше українське «historical fiction», чи «non-fiction»
з братнього Підляшшя з його співом народних (здебільшого українських) пісень.

Поділитися:

Схожі статті

Лавреати Підляської науково-літературної нагороди за 2023 рік

Підляський науковий інститут ■ Cпонсорована стаття ■ №52, 2023-12-31 Метою Підляської науково-літературної нагороди є промоція української мови та культури Підляшшя шляхом вшанування та нагородження...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*