Марцин Свенцицький / Marcin Święcicki ■ НАШІ КАНДИДАТИ ■ 2014-05-21
Wszyscy zastanawiają się co dalej zrobi Putin realizując swą doktrynę obrony praw ludności rosyjskiej. Rosjanie są nie tylko na Krymie, nie tylko we wschodniej i południowej Ukrainie. Duże mniejszości rosyjskie zamieszkują republiki bałtyckie, Mołdawię, Kazachstan, Kirgistan i Uzbekistan, kraje zakaukaskie.
Do zajęcie Krymu nie było nawet żadnego pretekstu. W OBWE istnieje instytucja Wysokiego Komisarza ds. Mniejszości Narodowych. Spływały do niego skargi z Krymu, ale od Tatarów w sprawie przywrócenia im prawa własności do ziemi. Wysoki Komisarz otrzymywał też liczne skargi od Rosjan, ale nie z Krymu ani z innych regionów Ukrainy, ale z Łotwy i Estonii i sam Komisarz i jego eksperci jeździli do tych krajów, aby łagodzić napięcia między większością a mniejszością. Można więc się obawiać, iż przy dowolnej okazji albo i bez niej, wszystkie byłe republiki ZSRR mogą stać się obiektem „bratniej opieki”.
Rosja ma też potężne instrumenty gospodarcze i propagandowe dla destabilizacji w sąsiednich krajach, np. w Ukrainie w celu zatrzymania jej drogi do Unii Europejskiej. Putin widzi bowiem świat jako grę o sumie zerowej. Skoro Unia albo USA gdzieś zyskują to znaczy, że Rosja traci. O tym, że ściślejsza współpraca gospodarcza, tworzenie jednolitego rynku może być dobre dla wszystkich, na Kremlu nie są w stanie zrozumieć, chociaż sam Kreml swego czasu mówił o wspólnej przestrzeni ekonomicznej i czterech wolnościach między UE i Rosją.
Pozostaje więc pytanie, jak powstrzymać Putina przed wcielaniem w życie swej doktryny, która niestety przysparza mu popularności w Rosji. Dotychczasowe sankcje w postaci zakazu wjazdu do Unii i zamrożenia rachunków dla 21 urzędników nie robią na elicie rosyjskiej większego wrażenia. Obowiązuje już ustawa, która ma w pełni rekompensować straty finansowe osobom dotkniętym sankcjami. Trzeba oczywiście sankcjami objąć wszystkich członków Rady Federacji i Dumy, którzy legitymizują neoimperialne kroki Putina, ale może to być za mało. Potrzebne są sankcje gospodarcze, co spotyka się ze szczególnym oporem, bo naraża również Zachód na jakieś koszty. Jednym z tych kosztów jest groźba kontrsankcji w postaci konfiskaty mienia firm zachodnich w Rosji. Byłby to krok samobójczy ponieważ Rosji brak nowoczesnych technologii (poza wojskowymi) i nacjonalizacja zachodnich firm na długo wystraszy od inwestowania w Rosji, a przecież już dziś takie inwestycje obciążone są nadzwyczajnym ryzykiem. Konieczne jest embargo na sprzedaż broni do Rosji, co, jak słusznie domagają się Francuzi, kończący właśnie na zamówienie armii rosyjskiej dwa nowoczesne okręty Mistrale, powinna wprowadzić cała Unia.
Ani sankcje personalne, ani embargo na eksport broni, ani wstrzemięźliwość inwestorów, nie uderzą jednak w główne źródło militarnej potęgi Rosji i bogactwo jej skorumpowanej elity. Źródłem tym są zyski ze sprzedaży gazu i ropy, które stanowią 70% wpływów eksportowych Rosji i dostarczają połowy wpływów budżetowych. Z tych pieniędzy finansuje się i budżet wojskowy, i nacjonalistyczną propagandę, i cyberwojny w Internecie, i piątą kolumnę na Ukrainie i w innych krajach, i wreszcie luksusowe życie szowinistycznej elity.
Jeśli Putin chce zająć miejsce w historii Rosji podobne jak Iwan Groźny, Katarzyna Wielka, czy Lenin, to czego musi dziś dokonać? Jaką cenę przyjdzie Europie zapłacić, jeśli apetyt Putina obróci się w kierunku krajów bałtyckich, Mołdawii, krajów zakaukaskich, Azji Centralnej?
Rada Europejska zleciła Komisji Europejskiej zbadanie możliwości zastosowania sankcji gospodarczych. Jakie sankcje należałoby zastosować, aby były dotkliwe dla Rosji, ale gospodarka europejska mogła je wytrzymać? Przede wszystkim trzeba zahamować główne źródło finansowania aparatu podboju, czyli dochody z ropy i gazu. Europa jest już jednak bardzo zależna od rosyjskich dostaw i boi się całościowego embarga. Dlatego wydaje się środkiem najbardziej praktycznym byłoby wprowadzenie embarga na zakupy ropy i gazu, które narastałoby stopniowo. Wszystkie zakupy paliw z Rosji wymagałyby pozwoleń na konkretne kwoty importowe. Instrument kwot importowych jest doskonale znany w UE, ponieważ od lat jest stosowany w imporcie wielu produktów rolnych z krajów trzecich. W pierwszy roku firmom importującym gaz i ropę wydano by pozwolenia na ilości dotychczas zakupywane. W następnych latach zmniejszano by im kwoty importowe o 5% co roku, tak aby po 10 latach Unia importowała już tylko połowę gazu i ropy z Rosji. Ten tryb jest łatwy do wprowadzenia, umożliwi gospodarkom stopniowe dostosowanie się do nowej sytuacji, szukania nowych źródeł energii, oszczędzania jej, korekty modelu konsumpcji. Oczywiście przedsiębiorstwa importujące mają różne kontrakty, rolą administracji jest wydanie pozwoleń na ograniczoną ilość importu, ale same przedsiębiorstwa mogłyby handlować między sobą kwotami importowymi, co pozwoliłoby im optymalizować dostosowanie się do ograniczeń. Jedne mogą bowiem bez kłopotu ograniczyć zakupy, inne mają zobowiązania długoterminowe i potrzebują więcej czasu. Rosja nie ma istotnych zdolności eksportu ropy i gazu na inne obszary i szybko ich sobie nie zapewni. Trzeba by zdecydowanie zresztą dążyć, aby embargo zastosowali inni importerzy rosyjskich paliw. Jest na to duża szansa.
Czy Europa wytrzyma zmniejszające się kwoty importowe gazu i ropy z Rosji?
Import gazu i ropy z Rosji stanowi około 30% całego importu tych surowców do Unii, czyli około 20% konsumpcji gazu i ropy w Unii i 12% ogólnej konsumpcji energii w UE. Ograniczenie w ciągu 10 lat o 50% importu gazu i ropy z Rosji, oznaczałoby ubytek około 6% całego zużycia energii w Unii Europejskiej, co jest niewygórowaną ceną za zahamowania imperialnego apetytu Rosji i zwiększenia bezpieczeństwa Europy pod każdym względem: energetycznym, militarnym i politycznym. Sam rynek w ciągu 10 lat zastąpi te wymuszone ograniczenia bądź oszczędnościami, bądź energią odnawialną, gazem z łupków, czy importem z innych krajów. Unia Europejska postawiła sobie bardzo ambitne cele klimatyczne. Są one kosztowne dla przemysłu, dla konkurencyjności europejskiej gospodarki. Wycofanie się z energii jądrowej przez niektóre kraje, np. przez Szwecję, czy Niemcy, są również bardzo kosztownymi operacjami. Groźba zmian klimatycznych i ich konsekwencje nie zagrażają w takim stopniu Europejczykom, jak może zagrozić żądza neoimperialnych podbojów władców Kremla. Zmniejszające się kwoty importu surowców energetycznych będą dla Rosji wielokrotnie dotkliwsze niż dla UE. Są najprostszym i zapewne najbardziej efektywnym pokojowym sposobem wymuszenia na Rosji przestrzegania międzynarodowych reguł.
_________________________
Всі задумуються над тим, що далі зробить Путін, реалізуючи свою доктрину захисту прав російського населення. Росіяни живуть не лише в Криму і не тільки на східних та південних землях України. Великі національні меншини росіян населяють теж країни Балтії, Молдову і Казахстан, Киргизію та Узбекистан, а також країни Закавказзя.
Для захоплення Криму не було жодних підстав. Існує в OБСЄ інституція Високого комісара до справ національних меншин. До нього впливали скарги з Криму від кримських татар щодо повернення їм права на земельну власність. Високий комісар отримував теж багато скарг і від росіян, але не з Криму чи інших реґіонів України, а з Латвії та Естонії. Комісар і його експерти навіть їздили в ті країни, щоб залагодити напруження між більшістю і меншинами. У зв’язку з цим можна побоюватись, що при першій-ліпшій нагоді, або і без нагоди, всі колишні республіки СРСР можуть стати об’єктом «братньої опіки».
Росія володіє потужними економічними і пропаґандистськими інструментами для дестабілізації ситуації в сусідніх країнах; наприклад, в Україні вона використовує їх з ціллю заблокування шляху України в Європейську Унію. Адже Путін розглядає світ, як гру з нульовою ставкою. Якщо Унія десь у чомусь виграє, то, відповідно, Росія тратить. У Кремлі не можуть зрозуміти, що тісна економічна співпраця і створення однорідного ринку може дати добрі наслідки для всіх, хоч свого часу і сам Кремль говорив про спільний економічний простір, наголошував на чотирьох свободах поміж Європейською Унією та Росією.
Таким чином, залишається відкритим питання, як зупинити Путіна перед впровадженням у життя його доктрини, яка, на жаль, дає йому популярність у Росії? Введені санкції, що забороняють в’їзд до Унії 21 російському чиновникові і замороження їх рахунків, не роблять на російській еліті великого враження. Існує вже розпорядження, яке повинно повністю компенсувати втрати особам, котрих обійняли санкції. Без сумніву, санкції повинні бути введені проти всіх членів Ради Федерації і Думи, які леґітимізують імперіалістичні кроки Путіна, але це теж може бути замало. Потрібні перш за все економічні санкції, а це сприймається з особливим опором, бо наражає і Захід на певні кошти. Одним з таких коштів є загроза контрсанкцій у вигляді конфіскації майна західних фірм, які працюють у Росії. Звичайно, це був би самогубний крок з боку Росії, оскільки їй не вистачає сучасних технологій (крім військових), і націоналізація західних фірм надовго відстрашить від інвестування в Росії, тим більше, що вже тепер такі інвестиції несуть великий ризик. Обов’язковим є також впровадження ембарго на продаж зброї Росії, що, як справедливо домагаються французи, які закінчують замовлені Росією два сучасні військові кораблі Містралі, повинна зробити вся Унія.
Ні персональні санкції, ні ембарго на експорт зброї, ні стриманість інвесторів не вдарять, однак, по головному джерелі мілітарної могутності Росії і багатстві її корумпованої еліти. Цим джерелом є прибутки від продажу газу і нафти, які становлять 70% експортних впливів Росії і дають половину її бюджетних коштів. З цих грошей фінансується і військовий бюджет, і націоналістична пропаґанда, і кібервійни в Інтернеті, і п’ята колона в Україні та інших країнах, і, нарешті, розкішне життя російської еліти. Якщо Путін хоче зайняти в історії Росії таке ж місце, як Іван Грозний, Катерина Велика чи Ленін, то чого він повинен ще досягти? Яку ціну прийдеться заплатити Європі, якщо апетит Путіна скерується в сторону країн Балтії, Молдови, Закавказзя чи Центральної Азії?
Рада Європи доручила Європейській комісії проаналізувати можливість застосування проти Росії економічних санкцій. Які ж санкції належало б застосувати, щоб вони були відчутні для Росії, а європейська господарка могла б їх витримати? Передусім треба сповільнити головне джерело фінансування апарату підкорення, тобто прибуток від нафти і газу. Однак Європа вже дуже залежна від російського постачання цієї енергосировини і боїться цілковитого ембарго. Тому, здається, найбільш практичним засобом було б впровадження такого ембарго на закупівлю нафти і газу, яке нарощувалося б поступово. Всі закупівлі палива в Росії вимагали би дозволу на конкретні імпортні квоти. Інструмент імпортних квот досконало знаний у Європейській Унії, оскільки він уже довгий час стосується в імпорті багатьох сільськогосподарських продуктів з третіх країн. Першого року компаніям, які імпортують газ і нафту, був би виданий дозвіл на ту кількість палива, яку до цього часу вони імпортували. У наступні роки імпортні квоти зменшувалися б на 5% щороку так, щоб через 10 років Унія імпортувала з Росії лише половину газу і нафти. Такий спосіб є простий для введення, він дасть можливість господаркам поступово пристосуватися до нової ситуації, шукати нових джерел енергії, економити цю енергію, а також коректувати свої моделі споживання енергії. Звичайно, компанії мають різні контракти. Завданням адміністрації є видання дозволу на обмежену кількість імпорту, але самі ці компанії могли б торгувати між собою імпортними квотами, що дозволило б їм зрівноважити своє пристосування до обмежень. Адже одні можуть без проблем обмежити закупівлю, інші ж мають довготермінові зобов’язання, а тому вимагають більше часу. Росія не має істотних можливостей експорту нафти і газу на інші території і не так швидко вона собі їх знайде. Зрештою, треба рішуче вимагати, щоб ембарго ввели також інші імпортери російського палива.
Чи Європа витримає зменшення імпортних квот газу і нафти з Росії?
Імпорт газу і нафти з Росії становить біля 30% усього імпорту цієї сировини до Унії, тобто близько 20% споживання газу і нафти в Унії та 12% загального споживання енергії у Європейській Унії. Обмеження протягом 10 років імпорту газу і нафти з Росії на 50% означало б зменшення майже на 6% усього споживання енергії у Європейській Унії, що не є вже такою високою ціною за зменшення імперського апетиту Росії і посилення безпеки Європи в кожному значенні – енергетичному, мілітарному і політичному. Сам ринок протягом 10 років виповнить ці вимушені обмеження або економією енергії, або енергією відновлюваною, або сланцевим газом, або імпортом з інших країн. Європейська Унія поставила перед собою дуже амбітні кліматичні цілі. Вони досить коштовні для промисловості, для конкурентної європейської господарки. Відхід деяких країн, наприклад Швеції чи Німеччини, від ядерної енергії є теж дуже коштовною операцією. Можливі кліматичні зміни і їх наслідки не загрожують європейцям у такому ступені, як може загрожувати жага кремлівської влади щодо нового імперіалістичного підкорення світу. Зменшення імпортних квот закупівлі енергетичної сировини буде набагато відчутніше для Росії, ніж для Європейської Унії. Це є найпростіший, але, без сумніву, найбільш ефективний мирний спосіб змусити Росію дотримуватися міжнародних правил.
