Ірина Колодійчик ■ КУЛЬТУРА ■ №47 2017-11-19
Інтерв’ю з Анастасією Левковою відбувалося під час ходи з перешкодами в середмісті Варшави, коли ми то зупинялися на перепочинок на лавці в Саському парку, то ховалися від дощу під арками будівель, то у спеку, вже наступного дня, охолоджувалися напоями на літній терасі ресторану «Літератка» поруч із Колоною Сигізмунда. Енергійна і витончена, Анастасія розповіла про моральні цінності, тілесність та пошук віри, які червоними нитками проходять через її першу книгу.
Твоя дебютна книжка «Старшокласниця. Першокурсниця» – це щоденник юнацьких почуттів і переживань дівчини з провінційного містечка, осмислення пережитого етапу дорослішання на початку двотисячних. Книжка великою мірою автобіографічна. Чи ти писала, шоб виговорити те, що наболіло колись, чи хотіла донести до своїх читачів певні меседжі (повідомлення – ред.)?
Думаю, для більшості авторів важливо як висловитись, тобто розповісти (навіть якщо книжка не є виразно автобіографічною; пам’ятаймо, що кожен автор, пишучи про інших, пише передусім про себе), так і донести певні меседжі. Втім, виговорити те, що наболіло колись, я маю кому, – дякувати Богові, є близькі друзі, з якими можна говорити відверто й подовгу. Тому головним було – поділитися своїми висновками, тим, що я винесла з власного пережиття підлітства. Хоча книжка написана у формі щоденника (і я справді школяркою вела щоденник), але в тому віці таку книжку написати, звичайно, я не могла б. Потрібне було доросле осмислення пережитого.
Якими є твої головні меседжі у книжці?
По-перше, мені йшлося про пошук «сродної праці» у сковородівському значенні. Ідея в тому, що варто займатися тим, що нам подобається, а не йти за нібито престижнішим, що нібито дає більше грошей. Я вірю, що як ми щось справді любимо, то в цій царині можемо досягти успіхів, зокрема й високих заробітків. З мого досвіду: у перші два роки навчання в Києво-Могилянській академії я опановувала політологію, але потім перевступила на українську філологію. Дехто крутив пальцем біля скроні, мовляв, яка перспектива, як можна цим заробляти гроші? Але з філологією я почуваюся як риба у воді. Всі мої численні заняття так чи інакше пов’язані з філологічним бекґраундом (основа, попередній досвід – ред.). Хтось колись сказав: «Вибери собі роботу до душі – і не будеш працювати жодного дня». У мене таке враження, що всі ці роки я не працюю, а розважаюся, тому, що займаюсь улюбленою справою.
Другий меседж стосується підліткових закоханостей і драм. Мені здається, що випадок невзаємного першого кохання, описаний у «Старшокласниці. Першокурсниці», – це випадок багатьох. У підлітковому віці нам здається, що все дальше життя буде стражданням, бо ми завжди пам’ятатимемо цю свою нездійснену любов. Але все минає й потім згадується зі сміхом. Причому життя показує, що сильні емоції не завжди є конструктивними. Мені здається, що гармонійними можна називати тих людей, які вміють розпізнавати, де конструктив, а де ні, вони відчувають мить, коли їхні почуття чи взаємини з певними людьми стають для них деструктивними, – і вміють вчасно сказати «стоп». Натомість же негармонійні люди не розуміють, коли відносини стають токсичними, або ж розуміють, але не здатні з них вийти, не можуть увійти в стосунки, які збагачують, а не спустошують.
Мені також важливо було показати різницю між людьми з умовною і безумовною самоцінністю. Люди часто прагнуть першості (байдуже, в чому саме), грошей, слави тільки тому, що їм здається, начебто без цього вони не матимуть жодної цінності. Не думаю, що погано мати перші місця, матеріальне багатство, славу, але якщо все своє життя вибудовувати заради того, щоб мати саме це, тоді ми не є собою, не можемо присвячуватися тому, що є для нас глибинно важливим. Якщо ж ми маємо безумовну самоцінність і робимо те, що нам подобається, – можуть бути гроші і слава, а можуть і не бути, але нам добре з тим, що ми робимо, при цьому критика нашої діяльності не може вкинути нас у прірву депресії. Багато дітей виховують за принципом: якщо зробиш це і це, ти – чемна дівчинка або чемний хлопчик. А як не зробиш чи будеш капризувати, то прийде бабай або дядя поліцейський і тебе забере. Скільки разів ми чули у транспорті чи деінде: «Чого рюмсаєш, он тьотя з тебе сміється»? Таким чином виховують залежність людини від зовнішніх оцінок. Коли цінність визначається зовнішніми факторами, то дуже важко бути щасливим. Натомість знаючи, що ми цінні незалежно від зовнішніх факторів, люблячи себе за будь-яких умов, ми можемо вдивлятися в інших, у світ, у його красу. Люблячи себе безумовною любов’ю, ми здатні полюбити такою любов’ю й інших, цінувати себе й інших за ті якості, які є зараз, а не гнобити себе й інших за брак чогось.
У твоїй книжці нема сексу, але є тілесність. Чи не вважаєш ти, що українське суспільство досі має проблеми з трактуванням сексуальності? Можу це стверджувати, порівнюючи з Польщею, бачачи, як до цієї сфери ставляться тут, попри те, що Польща – традиціоналістська католицька країна.
Так, звичайно, згодна з цим. Не знаю, як це трактують у Польщі, але впевнена, що має бути вироблена манера говорити про секс, сексуальність і тілесність загалом, адже тілесність – це дуже важлива частина людської особистості. Мене багато запитували: чому у книжці немає сексу? Якось ми сиділи зі знайомими в кав’ярні, за столиком нас було четверо, дві жінки і чоловіки. Жінка почала всіх запитувати: у тебе був секс у підлітковому віці? А в тебе? А в тебе? Виявилося, що в усіх чотирьох у підлітковому віці сексу не було. Я припускаю, що більшість або принаймні половина підлітків не мають статевих стосунків, та коли вони читають сучасну літературу, де йдеться про підлітковий секс, можуть дійти висновку, що вони ненормальні, живуть неповноцінним життям. У своїй книжці я хотіла показати, що кам’он (від англ. «come on» – припини), друзі, з вами все нормально, на все свій час, не переживайте. Усе ж ранній секс несе значно більше шкоди, ніж користі. Попри це, мені залежало на тому, щоб говорити у книжці про тілесність, бо в житті підлітків вона грає супервагому роль. Є чимало моментів, де показано, як дівчина відкриває власну чуттєвість, як сприймає своє тіло. Звичайно, в такому віці все цікаво, що стосується сексу, тому вони з подругами читають одна одній уголос «Интересную газету. Блок Эротика», сміються, обговорюють, думають про це. Ліля читає книжку Інґрід Тробіш «Бути жінкою, і яка роль чоловіка в цьому», цікавиться вправами для тренування м’язу Кегеля. Коли вона танцює з однокласником, намагаюся показати, як ерос витає навколо них. Книжка завершується 18-річчям і коханням – уже тепер щасливим. У свого першого хлопця Ліля спочатку не закохана, але поволі почуття приходить. Мені залежало на тому, щоб показати дозрівання до цього моменту.
У твоїй книжці є релігійний момент – пошук віри, знаходження спокою у вірі. Чи не думаєш, що релігійний аспект може відштовхнути читачів?
Я свідома того, що серед читачів може бути багато атеїстів або просто невіруючих. Але не думаю, що книжка мала б їх відштовхнути релігійною темою, адже це просто ще один описаний досвід, — чому про це не говорити? Мені здається, віруючим людям не варто соромитися говорити про свої пережиття. Але, говорячи про свої релігійні почуття та пережиття, передусім важливо не бути нав’язливими й не сповзти у банальність. Втім, недавно мені подумалося, що банальність – це коли ми говоримо про те, чого не пережили самі, а просто повторюємо за кимось сотні разів уже повторене. Якщо ми самі щось пережили і розповідаємо про це своїми словами, це не може бути банальним за визначенням. Банальність — це коли у словах порожнеча. Коли у словах – пережите, то банальність не загрожує. Можливо, від теми релігії багато хто відвертається саме через банальність, пафос, нав’язливість і догматичність, тоді як свою віру можна проживати не як закон, а як благодать. ■
«Старшокласниця. Першокурсниця», «Видавництво Старого Лева» – 2017, 336 стор. Можна придбати в мережі книгарень «Є», електронний варіант на сайті www.starylev.com.ua
