Від проголошення незалежності 24 серпня 1991 р. Україні для її реального суверенітету не вистачало офіційної волі народу та визнання світової спільноти. До останнього Україна йшла тернистим шляхом: адже 1990 р. прем’єр-міністр Великобританії Марґарет Тетчер заявляла: Україна має не більше прав на незалежність, ніж американський штат Каліфорнія. Тим часом президент США Джордж Буш переконував: “свобода не тотожна незалежності”, а відтак “Сполучені Штати не підтримуватимуть тих, хто прагне до незалежності заради утвердження, замість тиранії центру, місцевого деспотизму”. Тож період між проголошенням незалежної України і референдумом був вирішальним.
1 грудня 1991 р. на виборчі дільниці прийшли понад 31 млн. свідомих українців, більше як 28 млн. (90,32%) на запитання “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?” дали ствердну відповідь. І лише після підрахунку голосів розпочався процес міжнародного визнання України. Уже 2 грудня її визнали Польща та Канада. Ще через два тижні – 13 держав, а 25 грудня 1991 р. Михаїл Горбачов склав з себе повноваження президента СРСР. Відтак Радянський Союз припинив своє існування – як фактично, так і юридично.
Незалежна Україна розпочала новітню історію. На відміну від інших країн, які теж мали цей статус, держава розвивалася з деякими відмінностями. Як каже кандидат історичних наук Володимир Борщевич, держави Східної Європи та пострадянського простору ще раніше відрізнялися за рівнем економічного та культурного розвитку, однак головною причиною може бути ментальність. Адже тоді, як Польща, Румунія, Угорщина тощо вже мали значний досвід державобудівництва, українці лише у ХХ ст. зробили кілька невдалих спроб відновити власну державність. Неґативно на здобутках українців у 90 рр. позначився Голодомор 1932-33 рр., сталінські репресії, ІІ Світова війна, коли фактично були знищені найбільш продуктивні (в економічному та інтелектуальному плані) члени суспільства. Зрештою, далася взнаки відмінність колоніального режиму, який існував в Україні та в Центральній Європі. Адже західні сусіди України раніше усвідомили небезпеку радянської влади. Це підтвердили події в Чехословаччині і в Польщі, коли Радянський Союз застосував військову силу для придушення демократичних настроїв.
Економічні чинники теж відіграли свою роль. В Україні тотальна колективізація знищила національну землеробську традицію. У Польщі навіть за радянських часів були збережені фермерські господарства. Національна мобілізація – теж не на останньому місці у державотворенні. Так, поляки мали бажання, волю, лідерів, і зрештою – розуміли, чого хочуть. Тим часом в Україні пошук лідерів відбувався в процесі і… відбувається ще й нині.
Українські історики поділяють новітню історію України на кілька етапів. Перший з них, 1989-91 рр., називають періодом мітинґової ейфорії. Другий і фактично найбільш тривалий, 1991-2002 рр., можна назвати етапом пошуку шляхів побудови, економічних експериментів і визначення державних лідерів. При владі залишилася стара радянська еліта, яка характеризувалася повною безвідповідальністю за простих українців. Головною її метою було утримати в руках владу, використати ситуацію, а відтак зосередити якомога більше матеріальних ресурсів, отриманих як леґальним, так і нелеґальним шляхом. Зрештою, це відбувається і нині.
Середині 1990-х рр. притаманна криміналізація суспільства. До цього призвело послаблення влади, стрімке зубожіння українців та рівень їх “законопослушності”. Адже ставлення до права як до карального репресивного інструменту залишилося з радянських часів, коли-то для українця кожний закон означав погіршення його становища.
З іншого боку, до криміналізації суспільства призвела боротьба певних груп, які володіли зброєю та намагалися здобути вплив і гроші. В суспільстві, де влада не могла забезпечити правопорядку, кримінальні авторитети у свої руки брали ініціативу і шляхом нападів, убивств, грабунків привласнювали підприємства, території тощо.
Падати далі, як вважають українські історики, вже не було куди. І яким би шляхом не здобули “нові” бізнесмени свої статки, треба було їх узаконювати. Тому т.зв. “підприємцям” потрібні були законодавчі ґарантії і порядок у державі, щоб надалі отримувати прибуток більш-менш леґально. Крім того, частка економічних реформ була правильною (приватизація, перебудова інфраструктури, перехід на нові принципи управління економікою, орієнтація на ринок), тож вони дали певний поштовх для розвитку економіки і стабілізації ситуації в державі.
Свідчення становлення громадянського суспільства – Помаранчева революція 2004 р. До того часу в Україні сформувався так званий середній клас. Його інтереси збіглися з інтересами окремих фінансово-промислових груп. А звичайні українці потерпали від зневіри у владі. Зловживання, корупція, фальшування результатів виборів, демагогія настільки обурили громадян, що вони готові були вийти з протестом. Обравши президентом Віктора Ющенка, українці надіялися на соціальну справедливість, верховенство закону тощо. Утім, у народного обранця не вистачило сил виправдати людські сподівання.
В результаті чергової зневіри та деполітизації народу на наступних виборах українці обирають президентом Віктора Януковича. Сьогодні ми спостерігаємо чітку управлінську вертикаль, яку намагається створити політична еліта. Це – поміркована диктатура, а відтак – послаблення середнього класу, який є рушієм змін та найбільш активною частиною суспільства. Перетворення громадян на залежних найманих робітників спричинило гоніння бізнесменів. Про це свідчить, зокрема, нове податкове законодавство.
Українське суспільство йде шляхом демократії – і це очевидно. Але традиційно так складається, що піднесення завжди чергується зі спадом. Теперішній етап розвитку України як незалежної держави можна визначати як спад активності. Нинішнє суспільство чекає на нового лідера. Він, – у це оптимісти щиро вірять, а історики пророкують, – обов’язково з’явиться. Але всі одностайні в тому, що лідерів, які сформували свій світогляд за радянських часів, на чолі держави більше не буде.

“Наше слово” №48, 27 листопада 2011 року {moscomment}