КУЛЬТУРА ■ №39, 2018-09-30

«Є Академія – називається Дубляни,
Славиться вона на цілий світ…»
(з дублянської пісні)

фото Павла Лози

Та не відразу академія була академією – треба було пройти непростий історичний шлях, щоб дійти до «світу»… Я вражена такими багатьма давніми фактами, які автор віднайшов і зберіг для свого унікального видання «Дубляни: історія аграрного університету (1856-2016)». Краків – Львів, 2018. Своє видання Петро Скрійка присвятив дідам – Василеві та Стефану.

«Передмова» до книжки починається такими рядками, які не можна «проминути»: «Якщо земля родить чудові врожаї розумних і талановитих людей, а вони в’януть на пні, бо немає жниварів, щоб їх зжали, то це стає для неї справжньою трагедією. І тому згодом ця земля починає бунтувати, гніватися, ставати зі всіма нещирою та породжувати лихо, чимраз більше лиха. І породжує його доти, доки марнуються її людські врожаї…». «Золоті» слова!

Читаючи книгу, для мене важливими є відомості про автора (можливо, й з фотографією). А так як у книжці Петра Скрійки таких відомостей немає, мені хочеться коротенько додати: народився у селі Гломча на Лемківщині, в українській родині. Вивчав агрономію в Аграрному університеті в Кракові, як вільний слухач студіював історію
мистецтва у Ягеллонському університеті та навчався у Швейцарській вищій технічній школі Цюриха. Доктор аграрних наук, професор. Автор численних наукових публікацій та книг на різні теми, поет.

Тепер стає зрозумілим, чому Петро Скрійка професійно, з такою великою любов’ю, дослідив історію створення, існування та виклав власні міркування щодо репутації в майбутньому Дублянського аграрного університету. Думаю, немає сенсу для пересічного читача наводити плеяду фактів та цифр, якими «пересипане» науково-популярне видання «Дубляни…». А це, звісно, «гори» використаної літератури, архівних документів, недоспані ночі. Суть в іншому: «Автор цієї книжки не лише пропонує нам ознайомитися з історією одного з найдавніших вищих сільськогосподарських навчальних закладів України – нинішнього Львівського національного аграрного університету в Дублянах, а й викладає на її сторінках свої глибокі роздуми й щирі переживання з приводу долі всієї вищої освіти в нашій державі та дає чимало практичних порад щодо того, як поліпшити ситуацію в цій сфері». На прикладі Дублян, побувавши в не одному виші в інших країнах, доктору аграрних наук болить низький рівень викладання та спад кількості студентів, бо «сила держави залежить від університетів».

І хоч всі ці пропозиції щодо покращення стану навчання у вищих навчальних закладах Петро Скрійка подає вкінці книжки, рецензію на його книжку я вирішила розпочати саме з цієї проблеми.

…Минуло 160 років від заснування Рільничої школи в колишньому фільварку, а тепер – у місті Дубляни, що біля Львова недалечко. Це важливий не тільки для України, але й для Польщі (про що треба наголошувати) навчальний осередок. IV частина книжки, наприклад, має назву «Польські часи». Отже, «Дубляни були першою та єдиною вищою рільничою школою на колишніх польських землях, і саме там зосередилися всі польські фахівці-аграрії». Незабаром вони перевелися до двох найбільших аграрних навчальних закладів – у Варшаві та Познані, а також до Кракова, Вроцлава, Любліна… Зрештою, потужною підтримкою для всіх післявоєнних аграрних університетів Польщі стали саме Дубляни.

Університет то розвивався, то занепадав – одним словом, нелегким був його історичний шлях. Автор зауважує, що тільки на початку ХІХ століття започатковано нове ставлення до землеробства, від якого, нарівні з промисловістю, залежить економічна могутність країни, а одночасно – й добробут людей. Петру Скрійці настільки важливі всі фактори такого розвитку, що подумки бачиш його поряд з нами тут, в Україні, а не в Польщі. А корупцію він бачить не тільки в навчальних закладах – у кожній сфері…

Цікавим виявилося й скрупульозне дослідження автора про директорів та викладачів університету. І вагоме слово сказано про засновника Дублянської рільничої школи князя Леона Сапєгу, якому так і не спорудили погруддя. Із
сміливою критикою автор виступив проти успадкування пострадянської ментальності представників старшого покоління в Дублянах. Та найгіршим явищем є людська байдужість: професор Скрійка вміє не тільки спостерігати за негативними явищами, а й вміє підказати, порадити – на жаль, байдужість його опонентів виявилася сильнішою… Про них сказано: «…жили в Україні, але існували поза Україною».

Не можна не згадати про втрачений генетичний банк – славетна дублянська колекція насіння культурних рослин, яка складається з 1000 збірок і збирали її в Дублянах майже 100 років. Це не тільки дублянські роди та види – також європейські та світові. З яким болем розповідає автор про те, що саме він віднайшов сліди до цієї колекції, як половину її повернув до Дублян, де ніхто нею так і не зацікавився…

Я коротенько переказала зміст дублянської епопеї. Щиро кажучи, не думала, що це науково-публіцистичне видання мене зацікавить. Натомість: я ніби прожила з автором всі 160 років цієї епопеї. Дізналась багато. Цікаво, що у цьому університеті навчався Степан Бандера і йому встановлено там монумент. А як П. Скрійка виборював в Академії мистецтв у Львові для професора Юрія Новосільського з Кракова звання почесного доктора – скромної людини українського походження, великого художника, мислителя, філософа, богослова, – то окремий розділ. І ще багатоагато речей. Раджу дізнатись самому! А ще: мені було приємно про все це дізнаватись, адже Дубляни розташовані близько мого рідного села Градівка. Ще раніше мала за честь рецензувати поезію Петра Скрійки «Жменя паперових гір…».

Додам, що переклад за польським виданням Piotr Skrijka. Dublańska Akademia. Polski bochеnek chleba na ukraińskim haftowanym obrusie. – Kraków – Lwów, 2002 досконало зробив Тарас Різун. Одночасно із «Дублянами» до редакції прибула невеличка двомовна книжечка Петра Скрійки «Кінь на ім’я Василь» («O koniu Wasylu»). Це коротенько і про епізоди акції «Вісла», і про рухи УПА в лісах…

Категорії : Рецензії та огляди

Схожі статті

Коментарі

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*
*