Друга частина правди або про ключ від неіснуючої церкви

Кася Комар-МацинськаПОГЛЯДИ№38, 2017-09-17

У бойківському селі Лип’ї учасники табору товариства «Маґурич», яке відновлює старі, переважно українські кладовища, знайшли ключ. Старий, трохи поржавілий ключ до церкви, якої вже нема. Храм був тут до 1981 р., поки його не спалили. Така вістка може зацікавити не так археологів, як тих, хто збирає лом, хоча, скільки може важити такий ключ? Проте нам, «акцієвісляним українцям», інформація ця не повинна бути байдужою. Звісно, не повинна, але, правду кажучи, – власне такою і є.

<strong>Кася Комар-Мацинська</strong>

Кася Комар-Мацинська

Недавно відбулися спільні відвідини сіл, які лежать у самому серці Любачівщини: Люблинців Нового і Старого, Жукова та Горайця. До 1947 р. ці села були великими українськими осередками, з «Просвітами», школами, хорами, театрами, греко-католицькими парафіями. Після 70-ти років на цій землі з українського залишилися тільки цвинтарі з брусненськими хрестами та відносно добре збережені церкви. Тобто, на щастя, є що відвідувати. На жаль, з року на рік стає нестерпно менше тих, хто заряджає свої українські батареї на рідних землях. Якби не автобус українців з України, кількість учасників свята в Люблинці була б далеко не задовільною. Число присутніх на врочистій літургії (коли б не враховувати приїжджих з України) – це навіть не половина гостей пересічної української «Маланки». В інших місцевостях ситуація так само не є радісною. Про це свідчить хоча б той факт, що відновленням запущених, старих українських кладовищ, як показують статистики «Маґурича», ми також не цікавимося. Нащадків переселенців серед учасників 85-ти таборів можна б порахувати на пальцях двох рук. Це дуже сумно, що нас є так мало і не виглядає на те, щоб раптом стало більше (звісно, не беручи до уваги української еміґрації, вона за нас закерзонської пам’яті зберігати не буде). Мабуть, зазвучить це трохи жорстоко, але здається, що наші батьки та діди не відробили цієї частини домашнього завдання, а ми не виявилися пильними учнями.

Коли пишу ці слова, маю свідомість, що прочитають їх саме ті, хто в матерії зберігання своєї тотожності має здебільшого чисту совість. Це трохи так, як на проповіді в церкві, коли тим, хто до храму якраз прийшов, священик нагадує про тих, які до церкви не ходять.
Очевидно, оптимісти скажуть, що не все так погано, бо є люди, які приїжджають на рідні землі. Скажуть, що треба цінувати тих, які це роблять: що Лемківщина повна лемків, до Перемишля та околиць теж повертаються виселені українці. Що не кількість, а якість є тут важливою.

Учасники товариства «Маґурич» знайшли ключ до знищеної церкви у Лип’ю. Це вже другий такий ключ. Перший знайдено 1993 р. в Гульському (w Hulskiem), як відкривали також тепер знищену святиню.

Але це все – лише частина правди. Бо дуже хотілося б бачити більше прагнень та зусиль. Особливо у 70-ті роковини виселення приємно було б усвідомлювати, що маємо бажання вшанувати землю, яка була центром світу наших предків, та хотілося б бачити, що є нас багато, що ми здатні до сильних зрушень, що це нас підриває, мотивує, надихає. Кінець кінцем, хотілось би бачити бажання, не обов’язок. Натомість ми прагнемо легкого життя й полегшуємо собі його, як тільки можемо. Замість панахиди на цвинтарі, де похоронені наші предки, відправимо її у своїй церкві, тут, на місці. Покладемо також квіти і запалимо світло біля пам’ятних дощок, каменів або драматичних композицій торів та хрестів, які ми поставили на своїй новій, рідній, «відзисканій землі». Обов’язок відбарабанили, ще й як хитро і зручно. Тільки ким ми стаємося та що наші діти будуть відповідати на питання, «звідки родом твої діди»? Невже тільки з Бартошиць, Ілави, Валча, Кошаліна, Зеленої Гори або Лігниці? Очевидно, є в цьому частина правди. Питання: що з другою частиною?
Учасники табору товариства «Маґурич» знайшли ключ до церкви, якої вже нема. Знайшли, бо чогось шукали там, де ми вже нічого не шукаємо. По суті, кому потрібний ключ до церкви, якої немає?
А може, власне ми є такими ключами? ■
▲ Кася Комар-Мацинська

Опубліковано в Останній номер, Погляди.

Одна відповідь на: Друга частина правди або про ключ від неіснуючої церкви

  1. Szymon Modrzejewski пише:

    Klucz do nieistniejącej cerkwi w Lipiu zamierzamy przekazać Bojkom z Lipia, o ile będziemy mieli przekonanie, że będą go strzec.

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *