Степан Мігус ■ ІСТОРІЯ ■ №18, 2017-04-30
1947-й – продовження більшовицького «раю»
Мешканець Лелькова Андрій Ожеховський переконаний, що злочинна акція «Вісла» почалась тоді, коли Москва і Варшава, маючи практично необмежені силові потуги, усе ж не спромоглися «добровільно» вигнати українців з прикордоння післявоєнної Польщі в глибину України (та всього СРСР) на основі домовленостей комуністичної влади обох держав з 9 вересня 1944 року.
У не зовсім невідому Пруссію
Невдача з «добровільним вигнанням» людей в Україну стала початком підготовки до злочинної операції «Вісла», яку проведено в Польщі в мирний час через два роки після ІІ Світової війни. Усі події, що супроводжували перший після війни збірний злочин у Європі, зібрав у своїх спогадах «Їду на Пруси» (чи не вірніше було б: «Женуть у Пруссію»? – С. М.) мешканець Лелькова Андрій Ожеховський.
Майже 85-річний нині лельків’янин А. Ожеховський пише, полемізує, досліджує трагічну, але водночас героїчну історію своїх предків, односельчан і вигнанців, які зазнали страхіття злочинної операції «Вісла», концтаборів у Явожні і Ярославі, комуністичних катівень у Польщі, сибірських заслань, терору і катувань у місцях вигнання. Внаслідок акції «Вісла» 14-річний тоді А. Ожеховський, як і вся родина, потрапив у село Дембовець (за 2 км від Лелькова) нинішнього Вармінсько-Мазурського воєводства.
«Чутка про злочинні плани збірного виселення, – згадує А. Ожеховський, – пішла в занепокоєний народ десь у квітні 1947 року. Вона доходила до нас, зокрема, з перемишльської тюрми, куди так званою народною владою запроторено найактивніших українців. Ця страшна правда наближалась великими кроками. З часткових інформацій, які до нас доходили, ми сподівалися вигнання у Східну Пруссію, хоч про так звані „Повернуті землі” тоді ще не згадувалося…».
Виявляється, що мешканці Зарадави і навколишніх місцевостей уже знали дещо про Пруссію. Туди в міжвоєнний період бідніші мешканці виїжджали на заробітки. А. Ожеховський донині пам’ятає сусідку Марію С., яка також їздила в Пруссію, через що її називали «Прусихою».
«Яка доля українців, така й моя»
Численні представники польського війська несподівано «завітали» до Радави 8 червня 1947 р. ще вдосвіта. Військо було всюди. На головну площу в Радаві зігнали мешканців Зарадави, де на присілку Ценьки проживали й Ожеховські. Майор зачитав список родин, які мали вирушити в невідоме.
«Коли прозвучало наше прізвище, – згадує слова батька А. Ожеховський, – майор сказав: «Ви залишаєтесь, бо маєте польське прізвище. Ви – поляки». Тоді тато відповів, що він – українець і тут не залишиться, додаючи: «Яка буде доля всіх українців, така буде й моя». У списку вигнанців були не тільки українські родини, але й змішані – українсько-польські. Майор усім названим родинам наказав протягом двох годин з’явитися на площі разом з майном. На все життя запам’яталося юнакові А. Ожеховському, як батько вдруге повіз на майдан сімейні статки, а ополячений сусід-родич, скориставшись його відсутністю, почав виносити різні речі з їхнього господарства. Тероризовані всюдисущим військом українці прибули на площу у визначений час. Довелося ночувати разом з немовлятами. Тут був і Ромчик, брат 14-річного Андрія, просто неба, хоч і періщив дощ. Наступного дня жовніри погнали сотні людей до іншого збірного пункту. Ніхто не знав, куди йдуть і що їх там чекає. Виявилося, що людей гнали до Нелепкович над Сяном, де збирали нещасних вигнанців з багатьох інших сіл. А потім була ще Сенява, у якій людей загнано за високі мури, що оточували місцевий млин. Усі, навіть особи похилого віку і хворі, мусили йти пішки.
«У Сеняві військо сформувало колону, якій не було видно кінця, – згадує Андрій Ожеховський. – Ніхто не знав, куди йдемо, хоч близько, у Ярославі та Бобрівці, була залізнична станція. На щастя, поправилася погода… Четвертого дня нашої трагічної мандрівки ми потрапили до Долішнього Гродзіска в Лежайському повіті. Не вистачало ні паші, ні води для худоби, а, тим більше, питної для людей. Страшним було ставлення місцевого населення до нещасних вимушених мандрівників. Вони, переконані комуністичною пропагандою, повторювали: „Добре вам так, бо ви мордували поляків, видовбували їм очі, грабували”. Саме від них ми, нещасні, довідувалися, які ж ми „бандити”. Там ніхто не знав, бо не хотів знати, що це нас мордували, грабували і потім вигнали з прабатьківських земель. Ми навіть не пробували пояснювати, бо це означало б заборону доступу до колодязів. Хоч нас мали в дорозі годувати, то тільки раз чи два дали щось подібне на зупу. Не було жодних санітарно-медичних служб, ніяких туалетів. Я в околицях Нелепкович захворів на малярію, як, зрештою, і багато інших осіб. Батьки повідомили про хворобу жовнірів, але не було жодної реакції. З малярією я приїхав аж у Пруссію, а вилікувався завдяки монахам-вербістам з Пєнєнжна, які дали батькам хінін».
Юному Андрієві запам’яталося з цієї страшної мандрівки на все життя ще й те, як Уряд безпеки (УБ) виловлював з-посеред нещасних мандрівників свідомих українців і вивозив в концтабір у Явожні, названий «Центральним табором праці». Насправді ж це був недавній філіал страшного гітлерівського концтабору Авшвіц-Біркенау, використовуваний польськими комуністами в мирний час.
Врешті 15 червня, після майже тижневих поневірянь, вимушеним переселенцям до «Країни тисячі озер» підставили товарні вагони. Поїзд, заповнений 522 особами, мав номер R-349. Перший та останній з них зайняло військо, яке пильнувало вигнанців. Люди одержали декілька годин на те, щоб помістити у вагонах майно, худобу і розташуватися самим. Не було жодної медично-санітарної допомоги. Хворих висаджували з транспорту, як це трапилося, зокрема, з Михайлом Форналем з присілка Балів, якого залишили в Любліні. Родину він віднайшов через два тижні. Зовсім не забезпечено фуражем худобу і коней. Доводилось зупинятися в чистому полі і косити косами або жати серпами траву і конюшину. Траплялося, що місцеві мешканці з вилами, сокирами чи просто палицями відганяли людей. Часом війську доводилося стріляти, щоб відігнати атакуючих.
«Іноді треба було наздоганяти поїзд, який несподівано рушав, коли люди ще косили траву, – згадує А. Ожеховський. – Таке трапилося з моїм братом Петром, який покалічив собі ноги камінням, поки наздогнав поїзд».
Потоплять у морі?
Люди не знали, куди їдуть. Ніхто їх про це не інформував. Коли транспорт минув Ольштин, нещасні зорієнтувалися, що вони їдуть у напрямку Балтійського моря. поширилася думка, що їх потоплять у морі. Зрештою, учасники інших транспортів, які прямували на Мазури, боялися, що їх потоплять в озерах.
Після кількох годин руху з Ольштина поїзд зупинився в містечку Вормдітт, нинішній Орнеті Браневського повіту. Там нещасним вигнанцям без харчів і ліків, які мали нібито бути запевнені, довелося кочувати ще кілька діб, поки їх не розселили. Загалом мандрівка тривала понад два тижні. Родина Ожеховських потрапила до села Айхольц, перейменованого пізніше на Дембовець.
«Тоді Дембовець належав не до Лельківської, а до Пєнєнжненської ґміни, – згадує А. Ожеховський. – Треба було ходити і залагоджувати всі справи у Пєнєнжні. Навіть по харчі, які передавали нам з UNRRA, треба було ходити до Пєнєнжна, бо жоден транспорт не їздив. Давали по 0,7 кг цукру і стільки ж муки або мамалиги на місяць на особу. Замало, щоб пережити, а забагато, щоб померти. На весняні посіви на 13 гектарах глиняної в більшості землі, якою майже насилу обдарувала нас народна влада, і садження картоплі було запізно. Батько посіяв просо, яке дуже слабенько вродило».
Так довелося животіти до 1954 р. Пізніше пана Андрія, вже повнолітнього, забрали до польського війська: «До сьогодні дивуюсь, чому мене взяли у дуже „заслужену” для нас, українців, формацію КВБ (Корпус внутрішньої безпеки), яка проводила операцію „Вісла”».
Перші дні, місяці і роки на вигнанні
Коли 24 родини українців з тринадцяти сіл п’яти повітів Люблінського і Ряшівського воєводств поселились у Дембовцю, там уже було 25 польських родин, з них 19 «з-за Буга», 5 з центральної Польщі та один поляк Войцєх Пжитула, який залишився після примусових робіт і став солтисом. Місцевих поляків попередила влада, хто до них приїхав і як вони мають спостерігати за українцями. Багато поляків, особливо члени ORMO (добровільний резерв народної міліції), мало вдома зброю. Ті, як згадує А. Ожеховський, вічно дошкуляли українцям, обзиваючи їх найгіршими словами.
А. Ожеховський відчув це, зокрема, в Економічному технікумі у Кентшині.
«Спочатку нас дуже переслідували. Уже в лютому 1948 р. провели антиукраїнську акцію. Заарештували тоді 70 українців, навіть дівчат і неповнолітніх хлопців. Забрали всіх до Бранева в УБ. Там, катуючи, допитували. Опісля, вибравши з цієї групи 20 хлопців, посадили їх до в’язниці у Браневі. Там їх тортурували так, що вони говорили все, що кати хотіли від них почути. У цій ситуації признавалися до того, до чого взагалі не були причетні. Опісля приїхали військові прокурори з Ольштина. Допитували нещасних ще раз, і тоді вони відреклися від сказаного раніше на тортурах. Потім УБ-овці знову взяли їх на тортури, завезли до Ольштина і всіх на довгі роки посадили в тюрму. Вироки були від 10 до 15 років. Як прийшла відлига й амністія, то їм зменшили покарання на 3–4 роки і випустили на волю. Найдовше сидів Михайло Ольха, який вийшов з тюрми щойно в 1956 р.».
На благо громади
«Коли я повернувся з війська, то вже знав, що є наше товариство, – згадує А. Ожеховський. – Тоді, 1957 року, головою гуртка в Лелькові був Пилип Ярмола. І він мене записав до Українського суспільно-культурного товариства (уСКТ). Радість з виникнення товариства була така велика, що українець на прізвище Скіб’як, який мешкав у Сувках, сказав, що для УСКТ він навіть… корову би продав. Люди раділи, що можуть взяти до рук єдину тоді українську газету „Наше слово”, охоче її передплачували, а нині щораз менше й менше. Одні старіються, інші байдужіють…». А. Ожеховський відразу після закінчення служби в армії записався в ряди УСКТ. Членом української організації (від 1990 р. – ОУП) він є донині.
Минає 70 років від цього, надалі не засудженого офіційно злочину, а українці збереглися. Збереглися вони завдяки таким людям, як уродженець присілка Ценьки біля Зарадави Ярославського повіту, нинішній лельків’янин А. Ожеховський. ■
