Богдан Гук ■ ІСТОРІЯ ■ №18, 2013-05-05
Продовження з попереднього числа
Розмова-спогад з Андрієм Сухорським, нар. 1929 р. у селі Вільці Сяніцького повіту
Яким селом була Вілька?
Малим, усього 33 хижі. Належало до греко-католицької парафії в Дошні.
З якої родини Ви походите?
Мій няньо й мати були ґаздове. Мали вісем морґів ґрунту.
У якій частині села стояла Ваша хижа?
Посередині Вільки.
У селі не було церкви… Може, були якісь громадські будинки?
Нич не било, самі хижи над трьома потоками.
Як вони ся називали і з якої гори текли?
Один тік з гори Патриї. Назви не мав. Інший називали потік «Під Дошнянками». Третій з гори – «Під ярками».
Які назви мали поля?
Ярки, Пасовисько, Пасіки, Долина, За гором, На горі. З другого боку були: За потоком, Стаї, Під Дошнянками, Дошнянка, Полянки. У Пасіках і на Долині мали поле мої батьки. У громадському лісі була копальня. Ліс викупили французи й добували нафту. Працювали там поляки з сусіднього села Климківки, а з нашої Вільки два брати Орисики – Кузьма і Михайло.
Як їм вдалося отримати там працю?
Тяжко то повісти, але їх тато Іван Орисик був лісним, лісним графа Потоцького в Риманові-Здрою.
Яких Ви мали сусідів? Як називали до них додому?
Писався Орисик, а називали «до Пштикані». Там, де мешкали ті два брати Орисики, називали чомусь «до Ґаца». Потому жив Красівський Юрко – «до Красулі». Петрівський Олекса жив нижче, називали «до Петрівского». Дальше Кіт, заможний ґазда, «до Кота». Дальше стояла хижа Одрехівського, казали «до Гані». Далі ще один Одрехівський – «до Данька». Ще дальше Стицяк – «до Гаврили». Дальше Одрехівський – «до Дзиндзилихи». Стецяк – «до Кузьми». Сухорський – «до старого віта», бо дідо Іван був колись вітом. Рудавський Дмитро – «до Рудавского». Бердель Гриць – «до Микити», Фицьо Бердель – «до Фиця Микитового». Дальше Андрій Сухорський – «до Андрія». Потоцький – «до Потоцького», Красівський – «до Тевди», Іляш Михав – «до Михала збісіного», бо він оженився з полькою, збісився. Іляш Олекса – «до Циркані». Іляш Семан – «до Іляша». Дальше Барна – «до Барни». Іляш – «до Грицика». Бинч – «до Грица Бинча». І ще один Бинч – «до Бинча». Потім Михайлишин – «до Штефаника». Орисик – «до Михала Орисикового». Рижий – «до Риджого». Дальше Вавринович – «до Ксиньки». Пухонський – «до Пухоньского». Хомко – «до Хомкані». Під самою горою мешкав Красівський Михайло – «до Юркового». Дальше Красівський Петро – «до Петра Красівского». До Красівського Семена та Гриця казали так, як вони писалися. Остання хижа то Красівський Андрій – «до віта».
Названі люди то всі русини?
Так, самі русини. Була тільки одна полька.
Ви чули від старших людей перекази про виникнення Вільки?
Не чув.
Де Ви вчилися?
Вчився в Балутянці. Як мене записували, вчителькою там була полька, а по двох роках прийшли німці. Дали нам зі Львова українку. Вчителька була дуже добра, дуже хотіла з тих дітей щось витягнути, але було досить тяжко. Ми не були підготовлені.
Як пам’ятаєте своє дитинство?
Від семи років діти були пастухами, пасли худобу. Помагали батькам.
З чого жили вільчани?
Працювали на землі та займалися різьбярством.
Звідки і коли у Вільці почалося різьбярство?
Розквіт нашої різьби припав десь на 1927 р. Запровадив її в нас Михайло Орисик після Першої світової війни. Як він вернувся з полону, почав різьбити, виконував малі форми. Він навчився різьби ще до війни. У Риманові була тоді шкілка. Грабіна почала там вчити плоскої різьби хлопців, насамперед з Балутянки. Вони виконували тарілки, рамки, вішалки.
Як Орисик вернувся з російського полону, то почали різьбити також у Вільці. Різьбили скульптуру, переважно орлів. Орисик, видно, побув у Росії в музеях, побачив щось нове, бо раніше він виконував також тільки плоску різьбу.
Різьбярство під Орисиковим впливом розвинулося сильно. Майже в кожній хижі займалося тим по двох-трьох хлопців, а також їх батьки. З цього були добрі гроші, бо в Риманові-Здрою були добрі місця до продажу. Курорт не працював круглий рік.
Польські туристи любили насамперед орлів?..
Так, це продавалося найкраще. Орисик мав чотирьох синів: Івана, Онуфрія, Андрія і Степана. Всі різьбили. В них училися їх ровесники. Понад півсела займалося цією справою, але сини Орисикові різьбили найкраще, перейшли від орлів до інших тварин, лисиць, вовків, арабів на верблюдах.
Нарешті дерево й долото потягнуло і Вас?
Мій батько також різьбив, був учнем Орисика. Різьбив найбільше зимою, щоб мати що продати в сезоні, бо курорт у Здрою працював тільки літом. Починався у травні й тривав до вересня.
Різьбярі самі їздили у Здрій продавати свої вироби?
До Івонича-Здрою мали ми десь два з половиною кілометри. До Риманова-Здрою десь чотири кілометри. Несли в кошику чи ззаду в плахті. Як мав хатину, то торбу. Ставали на визначених місцях на торговиці, але старалися наблизитися до Здрою, хоч там проганяли їх шандари (жандарми – ред.).
Який гріш можна було взяти за такого орла чи палицю?
Вілька збагатилася на різьбі. Люди, крім важкої та малоприбуткової ґаздівки, мали другий заробіток. Хлопці ходили в костюмах, а не в домашньому полотні. Купували «циґари». Як ішли до Балутянки, то казали, що треба брати багато циґарів, бо там хлопці були бідніші. Однак удома, як уже не треба було показуватися, таки переважно палили файки. Був тютюн «прасівка» – просолені спресовані у квадрат листки. Різали його й загортали в папір. Один циґар, який називали «шпорт», коштував п’ять ґрошів, а на селянина це було немало. За одного орла, залежно від розмірів та чи з розгорненими крилами, можна було взяти навіть п’ять-шість злотих. Ясно, що то був уже великий орел. Немало залежало і від якості різьби, і від різьбяра. Но і купця…
Вільчани, певно, витяли на матеріал цілий ліс?..
Різьбили тільки з липи, а вона в наших лісах не росла. Люди, хоч не хоч, їздили по інших селах, де шукали липи та купували деревину.
Люди їздили за грошем також за океан?
Після Першої світової війни з моєї родини виїхали дві татові сестри й брат. До Америки. Виїхало багато інших людей.
Була в селі політика?
Займалися нею не дуже, але були такі, що її любили. Читали безкоштовну газету «Лемко». Її видавав Ваньо Гунянка. Мій батько тримав пошту, бляшану скриньку. Ґаздове їздили по черзі в польське село Климківку й привозили пошту. Виписували газету «Народня справа», господарську, зі Львова. Як ґазда втратив коня чи корову, а був передплатником «Народної справи», то міг дістати відшкодування, здається, що сто злотих.
Ким уважали себе мешканці Вільки?
У нас було прийняте називатися руснаками й українцями. Поляки називали нас «русіні». Сварок між руснаками й українцями не було. Всі були греко-католиками.
Бесіда Вашого села відрізнялася від бесіди з сусідніх сіл?
Ні. Наша парафія не розрізнялася, але було трохи різниці з дальшим селом Кроликом. У нас казали «били», «пішли», а в них «билі», «пішлі» й «пришлі», замість «л» уживали «ль».
Як жили наші люди з поляками?
Ми спотикалися з ними в Івоничі. Там ставилися до нас дуже добре. То були культурні люди. Крім цього, вони брали в нас господарів до орання, бо вони не мали багато землі й не могли тримати коня. Працювали на всяких роботах і наймали наших до обробітку. Климківка трохи гірше, бо наші жінки ходили в лемківськім одязі, то тамтешні підростки метали за ними камінням. І прозивали «русін-русін»! Їх батьки то бачили, але не робили нічого, щоб діти це припинили.
Які мали звичаї та які свята святкували вільчани?
Вілька любила співати, наші люди мали чудові голоси. Якби порівняти села нашої парафії, то я б міг повісти, що найліпше співали в моєму селі. Як хлопці, так і дівчата. Співали на полі, як пасли, аж неслося в ліс Суха гора чи в ліс Пасіки. У неділю робили забаву й співали під час перерви музикантів. У нашому селі Орисик Михал грав на скрипці, його брат Іван теж був скрипалем, а Михайла син Онуфер грав на секонд (друга партія – ред.).
Де робили забави?
Залежало від того, який ґазда дав боїско. То в одному, то в другому кінці села, третій раз десь посередині… Як робили ліпшу забаву, то музикантів брали з інших сіл. Вони любили приходити в наше село, бо тут їм гарно платити й гарно гостили, не так, як у бідніших селах.
Святкували ми різні свята, але Першу Матку Біжу в селі Балятунці, а другу Матку Біжу – у парафіяльній церкві в Дошні.
Палили ми дві собітки (вогнище на день св. Івана – ред.), хоч село не було дуже велике. Одну в нижньому кінці, другу у верхньому. В нижньому палили діти, а в верхньому більш дорослі. Палили собітку з ядлівця, бо він дуже гарно горить. Ядлівця було багато, бо він ріс міцно і люди кожної весни його стинали, щоб худоба мала де пастися. Скидали на купу, а як потому приходило Івана, то стягали. Підростки стягали їх від самого ранку з різних піль. Посередині ставили зрубану в лісі сосну і навколо обкладали ядлівцями. Виходила висока гора на 5–6 метрів.
Палили на Івана гвечер, після відправи в церкві. Місце було переважно одне, вибирали там, де худобу пасли, а не де сіяли. Я палив собітку молодших, на дорозі коло пасовиська. Як запалили дві собітки, то освітлене було ціле село. Співали дуже довго…
Закінчення в наступному числі
